— Тепер ти знаєш, — прошепотів гайворон, сидячи в нього на плечі. — Тепер ти знаєш, чому повинен жити.
— Чому? — запитав Бран, не розуміючи, а падаючи далі.
— Бо зима насувається.
Бран зиркнув на гайворона в себе на плечі, а гайворон зиркнув на нього. Він мав три ока, і третє око повнилося жахливим знанням. Бран подивився униз. Внизу не було нічого, крім снігу, холоду і смерті — сама лише морозна пустеля, де на нього чекали зубчасті біло-блакитні друзки льоду. Вони летіли просто до нього, мов списи. Він побачив тіла тисяч інших сновидців, наколоті на їхні кінці. Його охопив жах.
— Хіба може людина бути хороброю, коли вона боїться? — почув він свій власний голос, слабкий і віддалений.
І голос батька відповів:
— Тільки тоді людина й може бути хороброю.
— Зараз, Бран, — наполягав гайворон. — Вибирай. Лети або помри.
Смерть потягнулася до нього з вереском.
Бран розправив руки й полетів. Невидимі крила налилися вітром і потягли його догори. Жахливі крижані списи зникли десь унизу. Над головою відкрилося небо. Бран ширяв у повітрі й почувався навіть краще, ніж коли лазив стінами. Та взагалі краще, ніж будь-коли. Світ зменшувався під ним.
— Я лечу! — заволав він у захваті.
— Та я помітив, — зазначив триокий гайворон. Він злетів, плескаючи крилами йому в обличчя, вповільнюючи, засліплюючи його. Бран заметлявся у повітрі, а кінці крил гайворона все хльоскали йому по щоках. Гайворон накинувся на нього, відчайдушно дзьобаючи, і раптом Бран відчув сліпучий біль посередині лоба, між очима.
— Що ти робиш? — заверещав Бран.
Гайворон розкрив дзьоба і каркнув на нього, почувся пронизливий крик жаху, сірий туман затрусився, закрутився і розірвався, наче завіса. Він побачив, що гайворон перетворився на жінку — на служницю з довгим чорним волоссям, яку він звідкілясь знав… так-так, вона служила у Зимосічі, саме так, він її згадав, а тоді зрозумів, що він і сам у Зимосічі, у ліжку, посеред якоїсь холодної кімнати у башті; в чорнявої жінки випала з рук і розбилася миска з водою, а тоді вона ринула сходами, волаючи:
— Він отямився, отямився!
Бран торкнувся лоба між очей. Те місце, куди його дзьобав гайворон, ще палало, але там нічого не було: ані крові, ані дірки. Він почувався слабким, паморочилося у голові. Спробував вибратися з ліжка, та чомусь не зміг.
А тоді біля ліжка щось заворушилося і легко скочило йому на ноги. Він нічого не відчув. Пара жовтих очей зазирнула у його власні, сяючи, мов сонце. З-за прочиненого вікна у кімнаті стояв холод, але тепло від вовка огортало його, наче у теплій лазні. Це ж його цуценя, зрозумів Бран… або ні? Який же він великий. Бран простяг руку, тремтливу, мов листочок, щоб попестити його.
Коли до кімнати влетів брат Робб, задиханий після бігу сходами башти, лютововк саме лизав Бранові обличчя. Бран спокійно підняв очі.
— Його зватимуть Літо, — мовив він.
Кетлін IV
— Ми прибудемо до Король-Берега десь за годину.
Кетлін відвернулася від поручня і вичавила з себе посмішку.
— Ваші веслярі чудово нас доправили, капітане. Кожен з них отримає на знак моєї подяки срібного оленя.
Капітан Морео Турнітіс подякував легким уклоном.
— Ви занадто щедрі, пані Старк. Честь везти вашу вельможність — ось достатня для них нагорода.
— Все ж гадаю, від срібла вони не відмовляться.
Морео посміхнувся.
— Воля ваша.
Капітан говорив посполитою мовою зовсім вільно, лише з легким присмаком тирошійської говірки. Вузьким морем він, за його словами, ходив тридцять років — спершу веслував, тоді стернував, і нарешті, капітанив на власних купецьких галерах. «Штормова танцюристка» була його четвертою, на разі найшвидшою, галерою на дві щогли та шістдесят весел.
То був, поза сумнівом, найшвидший з кораблів, які стояли на якорі у Білій Гавані, коли туди відчайдушним чвалом уздовж річки дісталися Кетлін та пан Родрік Касель. Тирошійці завжди славилися здирництвом, і пан Родрік вважав за краще найняти рибальського байдака з Трьох Сестер. Але Кетлін наполягла на галері — і як виявилося, недарма. Вітри не сприяли більшій частині подорожі; без весел галери вони б ще й досі тяглися десь коло Пальців. Натомість перед ними вже лежав Король-Берег і кінець шляху.
«Зовсім близько», подумала вона. Під полотняними пов’язками пальці усе ще скніли там, де в них уп’явся кинджал. Кетлін відчувала біль як свою кару, постійне нагадування про гріхи. Останні два пальці на лівій руці не згиналися, а решті вже ніколи не бути такими спритними, як колись. Але ціна, сплачена за Бранове життя, загалом виявилася невеликою.
Саме цієї миті на палубі з’явився пан Родрік.
— О мій добрий друже, — звернувся до нього Морео крізь свою розгалужену надвоє зелену бороду. Тирошійці полюбляли яскраві кольори усюди, навіть у вусах та бороді. — Як радісно бачити, що вам трохи покращало.
— Так, — погодився пан Родрік, — вже ось два дні як не прагнув здохнути.
Він вклонився Кетлін:
— Вітаю, ласкава пані.
Та він і дійсно виглядав краще. Трохи схуд після відбуття з Білої Гавані, але зараз став майже схожий на себе. Сильні вітри на Кусні та суворість вузького моря не пішли на користь його здоров’ю, а несподіваний шторм біля Дракон-Каменя трохи не викинув лицаря за борт, але він втримався за якусь мотузку, поки троє людей з команди Морео не врятували його і не відтягли під палубу.
— Капітан саме казав, що наша подорож майже скінчилася, — мовила Кетлін.
Пан Родрік спромігся на криву усмішку:
— Ой леле, невже так скоро?
Його геть змінила відсутність рясного білого волосся на щоках: він якось зіщулився, посумирнішав та постарішав років на десять. Але віддатися посеред затоки Кусень до рук моряка з бритвою виявилося необхідним, бо за три відчайдушні перегини через поручень назустріч вируючому вітрові пан Родрік безнадійно загидив свої розкішні баки.
— Не смію заважати в обговоренні справ, — мовив капітан Морео, вклонився і пішов собі.
Галера мчала водами, справно й узгоджено змахуючи веслами, немов бабка крилами. Пан Родрік перегнувся через поручні й обвів очима берег.
— Не вийшло з мене хороброго захисника, пані.
Кетлін заспокійливо торкнулася його руки.
— Ми дісталися місця, пане Родріку, і з нами нічого не сталося. Все інше — то пусте.
Вона помацала неоковирними пальцями в себе під накидкою. Кинджал висів при боці. Поступово в неї виробилася звичка мацати його час від часу, набираючись упевненості.
— Тепер треба знайти королівського майстра-мечника і молитися, щоб ми могли йому довіритися.
— Пан Арон Сантагар — доволі марнославний, але чесний лицар. — Пан Родрік підніс руку до обличчя, щоб пригладити баки, і ще раз згадав, що їх там уже немає. Обличчя його виказувало збентеження.
— Він, може, й упізнає клинок, так… але, пані, ми ризикуватимемо кожної миті, щойно ступимо на берег. До того ж при дворі є люди, які знають вас в обличчя.
Кетлін зібгала губи.
— Мізинець, — пробурмотіла вона. Перед нею стояло його обличчя, зовсім хлопчаче, хоча той хлопчик давно виріс. Його батько помер кілька років тому, і він тепер називався князем Баелішем, але кликали його все одно Мізинцем. Саме її брат Едмур приліпив до нього те прізвисько, ще у Водоплині багато років тому: по-перше, вбогі маєтності Мізинцевої родини знаходилися на найменшому з півостровів-Пальців, а по-друге, Петир був замалий зростом і занадто тендітний для свого віку.
Пан Родрік прокашлявся.