Він підняв голову і побачив її.
— Кетлін, — відповів Нед голосом сухим і далеким. — Де діти?
Він завжди й незмінно вітав її цим питанням.
— Сперечаються на кухні про імена вовченят.
Вона простелила накидку на землі та сіла біля ставка, спиною до оберіг-дерева. Відчувала, як очі дивляться на неї, але вирішила не зважати.
— Ар’я вже закохалася у своє, Санса захоплена і повна дяки, а Рікон якийсь непевний.
— Боїться? — запитав Нед.
— Трохи, — зізналася вона. — Та йому ж тільки три роки.
Нед спохмурнів.
— Хай вчиться дивитися страхові у очі. Не буде ж йому вічно три роки. А зима насувається.
— Так, — погодилася Кетлін. Від цих слів їй завжди ставало зимно. Гасло Старків. Кожен шляхетний дім мав своє гасло, свої керівні слова. Сім’ї жили за тими словами, звіряли з ними свою совість, ба навіть молилися ними богам. У гаслах чулися вихваляння власною честю та славою, обіцянки віри та правди, присяги на вірність і мужність. Все, що завгодно. Але не в Старків. Старки казали просто: «Зима насувається». Вже не вперше їй спало на думку, які незвичайні люди живуть тут, на півночі.
— Той чоловік помер з гідністю, мушу визнати, — мовив Нед. У одній руці він тримав клапоть намасленої шкіри, яким водив по мечеві, налощуючи метал до темного блиску. — І я радий за Брана. Ти могла б ним пишатися.
— Я завжди пишаюся Браном, — відповіла Кетлін, спостерігаючи за мечем. Вона бачила брижі глибоко у булаті, де ковалі сотні разів нагортали метал дрібними рясицями сам на себе. Кетлін не плекала великої любові до мечів, та все ж не могла заперечувати краси Льоду. Його викували у Валірії ще до того, як Лихо спіткало старе Валірійське Вільноземство. Тамтешні ковалі порали метал не тільки важкими молотами, але й могутніми чарами. Чотириста років минуло відтоді, як меча винесли з кузні, а він і досі зберігав первісну гостроту. Ім’я ж його було ще старішим — воно прийшло з тих часів, коли Старки правили як королі на Півночі.
— То був уже четвертий цього року, — з сумом мовив Нед. — Бідолаха з’їхав з глузду. Щось налякало його так, що він і слів моїх до пуття не розбирав.
Він зітхнув.
— Бен пише, що числом Нічна Варта нині стала менша за тисячу людей. Не тільки з-за втікачів. Люди зникають у розвідках.
— То дичаки винуваті? — запитала вона.
— Хто ж іще? — Нед підняв Лід, вдивляючись у холодну крицю уздовж леза. — І краще вже не буде. Може, ще настане такий день, коли мені самому доведеться скликати корогви і виступити на північ, аби назавжди покінчити з цим Королем-за-Стіною.
— Аж за Стіну? — Кетлін здригнулася від самої думки про таке.
Нед помітив жах у неї на обличчі.
— Та годі тобі! Нам нема чого боятися того Манса-Розбишаки.
— За Стіною є дещо гірше за нього. — Вона озирнулася за плече на серце-дерево з його блідою корою і червоними очима, що дивилося, слухало, плекало свої довгі неквапливі думки.
Нед лагідно посміхнувся.
— Ти наслухалася казок Старої Мамки. Інші вимерли так само, як діти лісу, вісім тисяч років тому. Маестер Лювин скаже тобі, що їх взагалі ніколи не було на світі. Жоден із живих людей їх за свого віку не бачив.
— До нинішнього ранку жоден із живих людей не бачив за свого віку лютововка, — нагадала Кетлін.
— Краще б я не брався сперечатися з Таллі, — відповів Нед з сумною посмішкою. Він вклав Лід назад до піхов. — Та казки казками, а з'явилася ти тут не заради них. Я ж бо добре знаю твою любов до цього божегаю. То кажи, серденько, в чому річ?
Кетлін взяла чоловіка за руку.
— Лиха новина прилетіла сьогодні на крилах, пане чоловіку. Я не хотіла втручатися, поки ти відбуваєш спокуту в божегаю.
Без зайвих вагань, які однак не полегшували справи, вона переказала скорботну звістку:
— Помер Джон Арин.
Їхні погляди стрілися. Кетлін знала наперед, якого тяжкого удару завдасть чоловікові, та нічого не могла вдіяти. У молоді роки Нед виховувався у Соколиному Гнізді, де бездітний князь Джон Арин став за другого батька йому і ще одному вихованцеві — Робертові Баратеону. Коли Навіжений Король Аерис II Таргарієн зажадав їхні голови, князь Соколиного Гнізда підняв на бунт корогви під знаком місяця та сокола, аби не видати на смерть тих, кого присягнувся захищати. А одного дня, п’ятнадцять років тому, другий батько став йому ще й братом. Вони з Недом тоді стояли поруч у септі Водоплину, одружуючись із двома сестрами — доньками князя Гостера Таллі.
— Джон… — мовив Нед. — Це певна звістка?
— Роберт написав листа власноруч і приклав свою печатку. Я зберегла його для тебе. Він пише, що князь Арин помер швидко — навіть маестер Пицель нічого не зміг зробити, тільки давав йому макове молоко, щоб Джон не мучився.
— Мабуть, краще така божа милість, аніж ніякої, — відповів Нед. Вона ясно бачила горе на його обличчі, та навіть у цю мить він спершу подумав про її почуття. — Твоя сестра з Джоновим хлопчиком… Що відомо про них?
— У листі сказано тільки, що вони здорові й повернулися до Соколиного Гнізда, — відповіла Кетлін. — Хай би краще поїхали до Водоплину. У Гнізді високо і самотньо, та й не її то домівка, а покійного чоловіка. Там їй кожен камінь нагадуватиме про князя Джона. Я ж знаю свою сестру: вона потребуватиме втіхи від родичів та друзів.
— Твій дядько служить у Долині, хіба ні? Пригадую, Джон поставив його Лицарем Брами.
Кетлін кивнула головою.
— Певно ж, дядько Брінден допоможе, якось втішить її та хлопця, але…
— То поїдь до неї, — запропонував Нед. — Візьми дітей, хай вони там бігають, сміються і галасують. Її синові треба мати біля себе інших дітей, та й Лізу не слід лишати наодинці з її горем.
— Якби ж я могла, — відповіла Кетлін. — У листі є ще одна звістка. Король їде до Зимосічі шукати твоєї ради.
Недові знадобилася якась мить, щоб усвідомити її слова. А тоді сум зник з його очей.
— До нас їде Роберт?!
Коли вона кивнула, його обличчям засяяла усмішка.
На жаль, Кетлін не могла поділити його радість, бо чула замкові балачки про мертву вовчицю, про зламаний оленячий ріг у горлянці. Страх згорнувся в неї всередині кільцями, мов гаспид. Але вона примусила себе посміхнутися до чоловіка, якого кохала, і який не плекав жодної віри у знамення.
— Я знала, що ти зрадієш, — мовила вона. — Треба надіслати звістку на Стіну твоєму братові.
— Авжеж, — погодився він. — Бен захоче приїхати. Я скажу маестрові Лювину, хай вишле найшвидшого птаха.
Нед підвівся і допоміг їй стати на ноги.
— Ласка божа, скільки ж років минуло? Оце він згадав про нас нарешті? У листі написано, скільки з ним буде людей?
— Треба гадати, принаймні сотня панів та лицарів, їхня челядь, та ще стільки ж з половиною різного наброду. А ще приїдуть Серсея і діти.
— Заради них Роберт вповільнить крок, — мовив Нед. — То для нас добре. Матимемо більше часу наготуватися.
— Приїдуть також і королевини брати, — додала Кетлін.
На це Нед скривився. Вона добре знала, як мало любові плекали вони з ріднею королеви один до одного. Ланістери, господарі Кастерлі-на-Скелі, стали на Робертів бік запізно, коли перемога вже була певною, і Нед їм того не забув.
— Що ж поробиш… коли я не можу бачити Роберта без зграї Ланістерів на хвості, то нехай. Виходить, Роберт везе до нас трохи не половину свого двору.
— Де король, там і держава, — відповіла вона.
— Добре буде побачити дітей. Останнього разу найменший ще смоктав цицьку Ланістерихи. Скільки це йому вже, років зо п’ять?
— Принцові Томену сім років, — відповіла вона. — Він одного віку з Браном. Неде, прошу тебе, пильнуй язика. Ланістериха є нашою королевою. Кажуть, її марнославство зростає з кожним роком.
Нед стиснув їй руку.
— Мусимо влаштувати бенкет, обов’язково з піснярами, а ще ж Роберт і пополювати захоче. То я надішлю Джорі на південь з почесною вартою: хай зустріне їх на королівському гостинці й проводить до нас. Боги ласкаві, як ми їх усіх прогодуємо? Кажеш, він уже їде? От клята королівська порода, хай йому грець.
Даянерис I