— Я був з нею, коли вона помирала,— нагадав Нед королю.— Вона хотіла повернутися додому й упокоїтися поряд із Брандоном і з батьком.
Часом він і досі чув її слова. «Обіцяй мені,— плакала вона в кімнаті, де пахло кров’ю і трояндами.— Обіцяй мені, Неде». Гарячка відібрала в неї сили, і голос її був слабкий як шепіт, та коли Нед дав слово, з очей сестри зник страх. Нед пам’ятав, як вона тоді всміхнулася, як міцно стиснула його пальці — і, вже не тримаючись за життя, розсипала на землю з розтуленої долоні чорні й мертві трояндові пелюстки. Далі він уже нічого не пам’ятав. Його, мовчазного від горя, знайшли поряд з тілом сестри. Краножанин Гауленд Рід вирвав з його долоні руку сестри. Але Нед нічого цього не пам’ятав.
— Коли можу, я приношу їй квіти,— промовив він.— Ліанна... любила квіти.
Король торкнувся її щоки, провівши пальцями по шерехатому каменю так ніжно, ніби то була жива плоть.
— Я присягнувся вбити Рейгара за те, як він учинив з нею.
— І вбив,— нагадав йому Нед.
— Лишень один раз,— гірко зронив Роберт.
У розпал бою ці двоє одночасно підійшли до броду через Тризуб — Роберт із келепом у руках і великим рогатим шоломом на голові та королевич Таргарієн у чорних обладунках. На нагруднику в нього красувався триголовий дракон його дому, прикрашений рубінами, які в сонячному промінні горіли вогнем. Під копитами в їхніх дестрієрів вирували червоні від крові води Тризуба, а вони двоє танцювали один навколо одного й раз у раз стикалися, аж поки нищівний удар Робертового келепа не розтрощив і дракона, і груди під ним. Коли нарешті з’явився Нед, Рейгар уже лежав мертвий у воді, а вояки обох армій дружно кинулися збирати у бурхливій течії рубіни, які повипадали з обладунків.
— Уві сні я вбиваю його щоночі,— зізнався Роберт.— Тисячі смертей замало за те, що він зробив.
На це Недові не було чого сказати. Помовчавши, він зронив:
— Час вертатися, ваша світлосте. Ваша дружина чекає.
— Чужі б узяли мою дружину! — кисло пробурмотів Роберт, але, важко ступаючи, рушив назад — туди, звідки вони прийшли.— І якщо я ще бодай раз почую оце «ваша світлосте», твоя голова опиниться на палі. Ми з тобою не просто король і васал.
— Я нічого не забув,— неголосно відгукнувся Нед. Король нічого не відповів, і він провадив: — Розкажи мені про Джона.
— Я в житті не бачив,— похитав Роберт головою,— щоб людина так швидко згоріла. На синові іменини ми влаштували турнір. Хто бачив Джона тоді, заприсягнувся б, що він житиме вічно. А за два тижні він уже помер. Так наче в нутрі в нього спалахнув вогонь. Хвороба спалила його зсередини,— зупинився він на мить біля колони поряд з гробницею якогось давно покійного Старка.— А я любив старого.
— І я теж любив,— мовив Нед, також затримавшись на мить.— Кетлін боїться за сестру. Як Лайса витримує таке горе?
Роберт гірко скривив вуста.
— Щиро кажучи, не дуже добре,— зізнався він.— Як на мене, по смерті Джона ця жінка геть збожеволіла, Неде. Забрала хлопчика назад у Гніздо. Проти моєї волі. Я сподівався, його візьме під опіку Тайвін Ланістер у Кичері Кастерлі. У Джона не було ні братів, ні інших синів. Невже я можу допустити, щоб хлопчика ростили жінки?
Нед радше б довірив дитину гадюці, аніж лорду Тайвіну, але свої сумніви він лишив при собі. Є такі старі незагоєні рані, які починають кривавитися від одного необережного слова.
— Дружина втратила чоловіка,— сказав він натомість обережно.— Мабуть, мати боялася втратити й сина. Хлопчик іще зовсім маленький.
— Шість років, страшенно хворобливий, але тепер він — лорд Соколиного Гнізда, помилуйте боги! — вигукнув король.— У лорда Тайвіна досі не було годованця. Лайса мала би пишатися. Ланістери — великий і шляхетний дім. Але вона не захотіла про таке навіть чути. А тоді втекла глупої ночі, навіть не попрощавшись. Серсі була розлючена,— зітхнув він.— А хлопчик — мій тезко, ти знаєш? Роберт Арин. Я заприсягнувся захищати його. Але як я можу виконати обітницю, коли мати його вкрала?
— Якщо хочеш, я візьму його за годованця,— мовив Нед.— На таку пропозицію Лайса має пристати. Змалечку вони з Кетлін були близькі, тож у цьому домі їй завжди раді.
— Щедра пропозиція, друже,— сказав король.— Але ти запізнився. Свою згоду вже дав лорд Тайвін. Тож якщо хлопчика візьмуть за годованця деінде, для нього це буде страшенна образа.
— Я більше переймаюся через добробут небожа, ніж через гонор Ланістерів,— заявив Нед.
— Це тому, що ти не спиш з Ланістеркою,— засміявся Роберт, і сміх його з гуркотом покотився поміж гробниць і відбився від склепіння. Поміж заростів густої чорної бороди в посмішці зблиснули зуби.— Ой Неде, ти серйозний, як і був,— поклав король дебелу руку Недові на плечі.— Я не хотів зразу тобі все розповідати, хотів перечекати кілька днів, однак бачу, що в цьому немає потреби. Ходімо побалакаємо.
І вони рушили далі поміж колон. Здавалося, їх проводжали сліпі очі, що їх вони проминали. Король так і тримав руку в Неда на плечах.
— Мабуть, тобі цікаво, чому по стількох роках я нарешті навідався на північ, у Вічнозим?
У Неда були підозри, але він їх не озвучив.
— Відпочити в моєму товаристві, звісна річ,— озвався він безтурботно.— Та й Стіна... Ви маєте її побачити, ваша світлосте, пройтися вздовж зубців з бійницями й поспілкуватися з чатовими. Сьогодні Нічна варта — тінь колишньої. Бенджен каже...
— Скоро я сам почую, що має сказати твій брат,— урвав його Роберт.— Стіна стоїть скільки вже? Вісімсот років? Постоїть іще кілька днів. А в мене є важливіші турботи. Зараз важкі часи. І мені потрібні надійні люди. Такі, як Джон Арин. Він служив мені як лорд Соколиного Гнізда, як хранитель Сходу і як правиця короля. Його нелегко буде замінити.
— А його син...— почав був Нед.
— Його син — спадкоємець Гнізда й усіх його прибутків,— відтяв Роберт,— але не більше.
Такого Нед не очікував. Заскочений зненацька, він зупинився й розвернувся поглянути на короля.
— Арини завжди були хранителями Сходу,— вихопилося в нього.— Титул передається разом з маєтностями.
— Може, коли він досягне повноліття, то поверне собі цю честь,— мовив Роберт.— У мене ще є цей рік поміркувати і наступний. А шестирічний хлопчик не здатен очолити військо, Неде.
— За мирних часів це просто почесний титул. Нехай він лишається у хлопця. Заради батька, не заради нього самого. Невже Джон за свою службу не заслужив цього?
Королю це не сподобалося, і він прибрав руку з Недових плечей.
— Джонова служба — це обов’язок васала перед сюзереном. Не вважай мене невдячним, Неде. Хто-хто, тільки не ти. Але син — це не батько. Хлопчик не зможе втримати Схід,— мовив він і трохи пом’якшився.— Але годі про це. Нам слід обговорити важливішу справу, тож я з тобою тут не сперечатимуся,— схопив Роберт Неда за лікоть.— Ти мені потрібен, Неде.
— До ваших послуг, ваша світлосте. Завжди.
Він мав сказати ці слова, і сказав їх, хай і хвилювався, що ж буде далі.
Але Роберт, здавалося, навіть не почув його.
— Ті роки, що ми провели в Гнізді... Боги, які гарні то були роки! Я хочу, щоб ти знову був поряд, Неде. Ти мусиш сидіти на Королівському Причалі, а не тут на краю світу, де з тебе немає жодної користі,— задивився Роберт у темряву, на мить спохмурнівши, так наче він теж зі Старків.— Присягаюся тобі, сидіти на престолі в тисячу разів важче, ніж здобути цей престол. Законотворчість — марудна справа, а рахувати мідяки ще гірше. А люди... все йдуть і йдуть! А я сиджу на тому клятому залізному сідалі й вислуховую їхні скарги, аж поки в мене темніє в голові й починає боліти зад. І всі вони чогось хочуть — грошей, землі, справедливості. І брешуть... А лорди й леді не кращі. Мене оточують підлабузники й дурні. З глузду можна з’їхати, Неде! Половина не наважується сказати правду, а друга половина тої правди не відає. Іноді ночами мені мариться, що ліпше б ми програли на Тризубі. Та ні, звісно, але...
— Я розумію,— тихо мовив Нед.
Роберт звів на нього очі.
— Гадаю, ти таки розумієш. І якщо це так, то ти такий єдиний, мій старий друже,— усміхнувся він.— Лорде Едарде Старк, я оголошу вас правицею короля.