У дворі було тихо й порожньо. Високо між зубців внутрішньої стіни стояв одинокий чатовий, від стужі щільно загорнувшись у плащ. На самоті щулячись від холоду, він мав знуджений і нещасний вигляд, але в цю мить Джон помінявся б з ним місцями. Решта замку була темна й безлюдна. Одного разу Джон бачив покинуту тверджу — лячне місце без жодного руху, тільки вітер і каміння, які зберігають мовчанку щодо людей, що колись тут жили. Сьогодні вночі Вічнозим нагадав йому цю тверджу.
Позаду Джона з відчиненого вікна під музику полилася пісня. Цього зараз слухати Джонові точно не хотілося. Витерши сльози рукавом сорочки, він, лютуючи на себе за те, що дозволив їм пролитися, розвернувся, щоб іти геть.
— Хлопче,— покликав його якийсь голос. Джон обернувся.
На дашку понад дверима до великої зали сидів Тиріон Ланістер, понад усе нагадуючи химеру.
— Цей звір — це вовк? — усміхнувся карлик до Джона.
— Деривовк,— пояснив Джон.— Його звати Привид,— глянув він на чоловічка знизу вгору, зненацька забувши про свою прикрість.— А що ви робите там, нагорі? Чому ви не на бенкеті?
— Там надто спекотно і гамірно, та і я випив забагато вина,— озвався карлик.— А мене змалечку навчили, що блювати на братів своїх неввічливо. Можна мені зблизька роздивитися твого деривовка?
Повагавшись, Джон повільно кивнув.
— Ви самі спуститеся, чи ліпше мені принести драбину?
— До біса драбину,— мовив чоловічок. І, відштовхнувшись від дашка, стрибнув у повітря. Затамувавши подих, Джон благоговійно спостерігав, як Тиріон Ланістер крутнувся тугим м’ячиком, легко приземлився на руки, а тоді справно скочив на ноги.
Привид невпевнено позадкував від нього.
Обтрусившись від пороху, карлик розсміявся.
— Схоже, я налякав твого вовка. Прошу вибачення.
— Він не злякався,— заперечив Джон. А тоді, опустившись навколішки, покликав: — Привиде, ходи сюди. Ну ж бо. Ось.
Наблизившись, вовченя тицьнулося Джонові в обличчя, проте не спускало сторожкого ока з Тиріона Ланістера, і коли карлик потягнувся, щоб його попестити, воно позадкувало й мовчки вищирило зуби.
— Сором’язливе воно якесь,— зронив Ланістер.
— Привиде, сидіти,— звелів Джон.— Отак. Завмри.
Він підвів очі на карлика.
— А тепер ви можете його погладити. Він не ворухнеться, поки я не дозволю. Я його дресирую.
— Зрозуміло,— сказав Ланістер і скуйовдив білосніжне хутро у Привида між вух.— Гарний вовчик.
— Якби мене не було поряд, він би вам у горло вчепився,— мовив Джон. Можливо, поки що це була не зовсім правда, але незабаром усе так і буде.
— У такому разі далеко не відходь,— сказав карлик. Схиливши свою величезну голову набік, він окинув Джона різнобарвними очима.— Я — Тиріон Ланістер.
— Знаю,— мовив Джон. І підвівся. Виявилося, що він вищий за карлика. Від цього він почувався якось дивно.
— А ти — байстрюк Неда Старка, правильно?
Джона мов холодом пронизало. Стиснувши вуста, він нічого не відповів.
— Я тебе образив? — зронив Ланістер.— Вибач. Карликам необов’язково виявляти тактовність. Цілі покоління блазнів-жартунів у строкатому вбранні вибороли для мене право вдягатися як заманеться й бовкати все, що спаде на думку,— посміхнувся він.— А ти ж і справді байстрюк.
— Так, лорд Едард Старк — мій батько,— сухо визнав Джон.
Ланістер вдивився йому в обличчя.
— Так,— нарешті сказав він,— це помітно. У тобі від Півночі більше, ніж у твоїх братів.
— Зведенюків,— виправив Джон. Йому було приємно від карликового зауваження, однак він не хотів цього показувати.
— Дозволь дати тобі пораду, байстрюче,— сказав Ланістер.— Ніколи не забувай, хто ти, бо світ не забуде. Нехай у цьому буде твоя сила. Тоді це ніколи не зможе перетворитися на твою слабкість. Носи це, як панцир, і тоді ніхто не зможе це використати як зброю проти тебе.
Але Джон був не в гуморі вислуховувати поради.
— Вам звідки знати, як воно — бути байстрюком?
— В очах своїх батьків усі карлики — байстрюки.
— Ви — син своєї матері, законний Ланістер.
— Та невже? — сардонічно перепитав карлик.— Піди скажи це моєму лорду-батькові. Мати померла, народжуючи мене, тож батько ні в чому не впевнений.
— А я взагалі не знаю, ким була моя матір,— сказав Джон.
— Жінкою, безперечно. Здебільшого це так і є,— подарував карлик Джонові сумну посмішку.— Пам’ятай про це, хлопче. Усі карлики почуваються байстрюками, але не всім байстрюкам обов’язково бути карликами.
І з цими словами він розвернувся й пошкандибав назад на бенкет, насвистуючи якусь мелодію. Коли він відчинив двері, зсередини вихопилося світло, кидаючи на землю чітку тінь, і на якусь мить Тиріон Ланістер здався високим, як справжній король.
Кетлін
З усіх палат Великої фортеці Вічнозиму в спальні Кетлін було найгарячіше. Рідко навіть коли доводилося вогонь розпалювати. Замок був збудований над природними гарячими джерелами, й окріп шумував стінами й кімнатами, наче кров людським тілом, виганяючи холод з кам’яних зал, наповнюючи оранжереї вологим теплом, не дозволяючи землі замерзнути. У дюжині маленьких двориків вдень і вночі парували відкриті водойми. Влітку — невелике діло; взимку — різниця між життям і смертю.
Купіль Кетлін завжди парувала, а стіни були теплі на дотик. Тепло нагадувало їй Річкорин, нагадувало сонячні дні з Лайсою та Едмуром, а от Нед терпіти не міг спеки. Старки створені для холоду, повторював він їй, а вона у відповідь сміялася й казала: тоді замок збудований не в тому місці...
Кінчивши, Нед перекотився на бік і зліз із ліжка Кетлін, як робив це вже тисячу разів. Перетнувши кімнату, він розсунув важкі гобелени й одне по одному відчинив високі вузькі вікна, пускаючи в спальню нічне повітря.
Він стояв, утупившись у темряву, голий, опустивши порожні руки, а навколо нього кружляв вітер. Натягнувши хутра до самого підборіддя, Кетлін роздивлялася його. Зараз він здавався наче меншим і вразливішим, схожим на того юнака, з яким вона взяла шлюб у септі в Річкорині п’ятнадцять довгих років тому. У неї і досі боліло лоно від його палкого кохання. Це був приємний біль. Вона відчувала в нутрі чоловікове сім’я. І молилася, щоб з цього сімені народилося життя. Рикону вже три роки. А вона ще не стара. Вона може народити чоловікові ще одного сина.
— Я відмовлю йому,— мовив нарешті Нед, обертаючись до неї. Очі в нього були тривожні, а голос — хрипкий від сумнівів.
Кетлін сіла в ліжку.
— Ти не можеш. Ти не повинен.
— У мене є певні обов’язки на півночі. Я не хочу бути правицею Роберта.
— Він не зрозуміє. Він тепер король, а королі не такі, як прості люди. Якщо ти відмовишся йому служити, він здивується та зрештою запідозрить, що ти маєш щось проти нього. Невже ти не розумієш, на яку небезпеку це нас наразить?
Нед похитав головою, відмовляючись вірити.
— Роберт ніколи не скривдить ні мене, ні моїх рідних. Він любить мене. Якщо я відмовлюся, він репетуватиме, лаятиметься й погрожуватиме, а за тиждень ми вже з ним разом сміятимемося з цього. Я його добре знаю!
— Ти знав Роберта,— заперечила Кетлін,— а з королем ти заледве знайомий.
Вона згадала вовчицю в снігу й уламок оленячого рогу в неї у шиї. Кетлін мала переконати чоловіка.
— Для короля головне — гонор, мілорде. Роберт здолав такий шлях, щоб приїхати до тебе й запропонувати тобі таку велику честь, тож ти не можеш просто відкинути її.
— Честь? — гірко розсміявся Нед.
— У його очах — так,— сказала вона.
— А в твоїх?
— І в моїх теж,— розсердившись, спалахнула вона. Невже він не розуміє? — Він пропонує одружити свого сина з нашою дочкою, то як іще це назвати? Одного дня Санса може стати королевою. Її сини правитимуть від Стіни до самих Дорнських гір. Що в цьому поганого?