Кетлін кивнула.
— Чекайте за дверима, доки я вдягнуся.
Вимивши в тазу руки, вона витерла їх чистим лляним рушничком. Коли вона шнурувала корсет і зав’язувала сіро-коричневий плащ навколо шиї, пальці заледве слухалися. Звідки Мізинчик міг дізнатися, що вона тут? Сер Родрик ніколи б йому не зізнався. Може, він і старий, але впертий і відданий до кінця. А може, вони запізнилися й Ланістери вже на Королівському Причалі? Ні, якби це було так, то Нед теж був би в місті й зараз прийшов по неї. Отож як?..
А тоді вона збагнула: Морео. Чорти б його взяли, цього тайросянина: він знав, хто вони й де вони зупинилися. Кетлін сподівалася, що він за цю інформацію принаймні отримав гідну ціну.
Їй привели коня. За мить вони вже виїжджали з заїзду; вздовж вулиць уже запалювали ліхтарі, і Кетлін, скачучи в оточенні гвардійців у золотих плащах, відчувала на собі погляди міста. Коли вони підїхали до Червоної фортеці, ґрати вже були опущені, а велика брама замкнена на ніч, але у вікнах замку мерехтіло світло. Спішившись, гвардійці провели Кетлін крізь вузьку потерну, а тоді повели нескінченними сходами нагору в башту.
Пітир сам-один сидів у кімнаті за важким дерев’яним столом і щось писав при світлі олійної лампи. Щойно гостю ввели в кімнату, він відклав перо та звів очі.
— Кет,— тихо промовив він.
— Для чого мене доправили сюди в такий спосіб?
Підвівшись, він різко махнув гвардійцям:
— Залиште нас.
Ті рушили до дверей.
— Сподіваюся, з тобою обійшлися чемно. Я їх попередив,— говорив Пітир, коли всі пішли, і тут помітив бинти.— Твої руки...
Кетлін проігнорувала незакінчене питання.
— Я не звикла, щоб мене викликали, як дівку-служницю,— крижаним тоном озвалася вона.— Змалечку тебе вчили гарних манер.
— Я вас розсердив, міледі, але я цього не хотів,— сказав він з каяттям в очах. Цей погляд викликав у Кетлін давні спогади. Змалечку Пітир був великий бешкетник, але після заподіяної шкоди завжди мав такий вигляд, наче щиро кається: то був його природний дар. Роки не надто змінили його. Хлопчиком він був дрібним, і чоловіком виріс невисоким — на дюйм-два нижчим за Кетлін, струнким і метким, з гострими рисами, так добре знайомими їй, з тими самими веселими сіро-зеленими очима. Зараз він відростив собі невелику гостру борідку, а в темному чубі майнули срібні нитки, хоча йому ще не було й тридцятьох. Сивина добре пасувала до срібного пересмішника, яким застібався його плащ. Вже змалечку Мізинчик любив срібло.
— Звідки ти дізнався, що я в місті? — запитала його Кетлін.
— Лорд Вейрис знає все,— зронив Пітир з лукавою посмішкою.— Скоро він до нас приєднається, але спершу я хотів побачитися з тобою наодинці. Минуло стільки часу, Кет! Скільки років?
Кетлін проігнорувала його панібратство. У неї були важливіші справи.
— Отож мене розшукав королівський павук.
Мізинчик здригнувся.
— Не варто його так називати. Він дуже вразливий. Мабуть, через те, що євнух. У місті нічого не відбувається без Вейрисового відома. Іноді він дізнається про подію ще до того, як та станеться. У нього всюди є вивідачі. Пташечки — так він їх називає. Одна з його пташечок почула про твій приїзд. На щастя, Вейрис прийшов до мене першого.
— Чому до тебе?
— А чом би й ні? — знизав плечима Пітир.— Я скарбничий і особистий радник короля. Селмі з лордом Ренлі вирушили на північ назустріч Роберту, а лорд Станіс відплив на Драконстон, тож лишалися тільки мейстер Пайсел і я. Вибір був очевидний. Я був другом твоєї сестри Лайси, і Вейрис це знає.
— А Вейрис знає про...
— Лорд Вейрис знає все... окрім мети твого візиту. То чого ти приїхала? — звів він брову.
— Дружині дозволяється скучити за чоловіком, а якщо матері кортить побачити рідних дочок, хто може їй відмовити в цьому праві?
— О,— засміявся Мізинчик,— гарно сказано, міледі, але не сподівайтеся, що я в це повірю. Я знаю тебе надто добре. Нагадай-но мені, яке гасло Таллі?
У Кетлін пересохло горло.
— «Родина, обов’язок, честь»,— натягнуто процитувала вона. Він і справді знав її надто добре.
— Родина, обов’язок, честь,— відлунням повторив він.— А це вимагало від тебе зоставатися у Вічнозимі — там, де залишив тебе правиця короля. Ні, міледі, щось трапилося. Твоя несподівана подорож свідчить про нагальність. Благаю, дозволь допомогти. Старі добрі друзі мають без вагань покладатися одне на одного.
У двері тихо постукали.
— Заходьте,— гукнув Мізинчик.
Через поріг переступив напахчений і напудрений кругловидий товстун, голомозий як яйце. На ньому була гаптована золотими нитками безрукавка, вдягнена згори на простору ризу з пурпурового шовку, і гостроносі капці з м’якого оксамиту.
— Леді Старк,— привітався він, беручи руку Кетлін обома долонями,— яка радість — по стількох роках знову бачити вас!
Долоні в нього були м’які й вологі, а з рота пахло бузком.
— Ваші бідолашні ручки! Ви попеклися, люба леді? Пальці такі делікатні... Наш добрий мейстер Пайсел готує чудову мазь, може, послати по глечичок?
Кетлін забрала руку.
— Дякую, мілорде, але наш мейстер Лувін уже подбав про мене.
Вейрис закивав.
— Чув про вашого сина, мені страшенно прикро. Він такий юний! Боги жорстокі.
— Не можу не погодитися, лорде Вейрисе,— сказала Кетлін. Титул «лорд» уживався щодо нього не більш як знак шани до члена ради: Вейрис був хіба що лордом павутиння й паном нашіптувачів.
Євнух розкинув м’які долоні.
— Сподіваюся, не тільки з цим, люба леді. Я високої думки про вашого чоловіка і нашого нового правицю, а ще я знаю, що ми обидва любимо короля Роберта.
— Так,— змушена була вона погодитися.— Безперечно.
— Ніколи ще не любили так короля, як люблять Роберта,— втулив Мізинчик, лукаво посміхаючись.— Принаймні такі чутки долітають до лорда Вейриса.
— Добра леді,— мовив Вейрис неймовірно турботливо,— у вільних містах є цілителі, які творять дива. Скажіть лише слово — і я пошлю одного з них до нашого любого Брана.
— Мейстер Лувін робить для Брана все, що можливо,— сказала Кетлін. Про Брана вона не говоритиме — не тут і не з цими людьми. Якщо Мізинчику вона довіряла хоч трошки, то Вейрису не вірила зовсім. Її горя вони не побачать.— Лорд Бейліш каже, що це вам я маю завдячувати тим, що мене привели сюди.
— Так-так,— загиготів Вейрис, як мале дівча.— Винен, винен. Сподіваюся, ви пробачити мене, добра леді,— склавши долоні, присів він на крісло.— Ви не проти показати нам кинджал?
Вражена Кетлін недовірливо втупилася в євнуха. Та він точно павук, подумала вона, чаклун, ба й гірше. Він знає те, чого ніхто не може знати, хіба що...
— Що ви зробили з сером Родриком? — вимогливо запитала вона.
Мізинчик розгубився.
— Я почуваюся лицарем, який приїхав на битву без списа. Про який це ви кинджал? І хто такий сер Родрик?
— Сер Родрик Кассель — військовий інструктор Вічнозиму,— пояснив йому Вейрис.— Запевняю вас, леді Старк, з нашим добрим лицарем нічого не сталося. Він і справді по обіді навідувався сюди. Завітав до сера Арона Сантагара у зброярню, і там вони побалакали про такий собі кинджал. На заході сонця вони вийшли з замку й вирушили до тої жахливої діри, де ви зупинилися. Вони й досі там, п’ють у їдальні й чекають на ваше повернення. Сер Родрик страшенно засмутився, що вас немає.
— Звідки ви все це знаєте?
— Пташечки нашептали,— посміхаючись, мовив Вейрис.— Я багато знаю, люба леді. Це входить у мої обов’язки,— здвигнув він плечима.— Але ж кинджал при вас, правда ж?
Витягнувши кинджал з-під плаща, Кетлін кинула його на стіл.
— Ось. Можливо, ваші пташечки нашепчуть, кому він належить.
Вейрис узяв кинджал з перебільшеною обережністю і провів великим пальцем по краю леза. На пальці одразу набрякла крапля крові, і Вейрис, скрикнувши, впустив кинджал назад на стіл.
— Обережно,— мовила до нього Кетлін,— він гострий.
— Немає зброї гострішої за варілійську крицю,— мовив Мізинчик, поки Вейрис, смокчучи палець, дивився на Кетлін з похмурим докором. Мізинчик легко підняв кинджал, пробуючи, як він лягає в руку. Підкинувши в повітрі, зловив другою рукою.— Чудово збалансований. То ви хочете знайти власника, ось причина вашого візиту? Для цього вам не потрібен сер Арон, міледі. Треба було зразу йти до мене.