— Ти мені зап’ясток зламав, байстрюче.
Почувши похмурий голос, Джон звів очі. Над ним нависав Грен — з дебелою шиєю, червоний з обличчя, а позаду нього стояло ще троє його приятелів. Джон знав Тодера — потворного коротуна з неприємним голосом. Усі новобранці кликали його Жабою. Двоє інших, пригадав Джон, були ґвалтівниками з Пальців, яких з собою на північ привіз Йорен. Імен їхніх Джон не пам’ятав. Без крайньої потреби він з ними навіть не розмовляв. То були грубіяни й гицлі без краплі честі.
— Якщо люб’язно попросиш, зламаю тобі й другий,— підвівся Джон. Шістнадцятирічний Грен був на голову вищий за Джона. Усі четверо були огрядніші за Джона, але вони його не лякали. У дворі він переміг їх усіх.
— А може, то ми тобі щось зламаємо,— сказав один із ґвалтівників.
— Спробуйте,— потягнувся Джон по свій меч, але один із хлопців викрутив йому руку.
— Ти нас виставив на посміховисько,— поскаржився Жаба.
— З вас було посміховисько ще до зустрічі зі мною,— сказав Джон. Хлопець, який тримав його за руку, щосили смикнув угору. Джона прошив біль, але він не скрикнув.
Жаба зробив до нього крок.
— У лордійчука завеликий рот,— мовив він. У нього були маленькі й блискучі поросячі очиці.— Це ти в матір вдався, байстрюче? І хто ж вона була, якась повія? Як її звали? Може, я теж раз-другий її взував,— зареготав він.
Крутнувшись вугром, Джон вгатив підбором у ступню хлопцеві, який його тримав. Почувся болісний скрик, і Джон нарешті звільнився. Стрибнувши на Жабу, він перекинув його навзнак через лавку й приземлився йому на груди, вчепившись у горлянку й добряче буцнувши головою об земляну долівку.
Його відтягли двоє з Пальців і грубо кинули на землю. Грен заходився копати його ногами. Джон качався по підлозі, ухиляючись від ударів, аж тут у темряві зброярні загуркотів голос:
— Припиніть! Негайно!
Джон зіп’явся на ноги. На хлопців люто дивився Донал Ной.
— Для бійок існує двір,— сказав зброяр.— І не влаштовуйте мені сварок у зброярні, бо якщо до них долучусь я, вам це не сподобається.
Сидячи на долівці, Жаба обережно мацав потилицю. Поглянувши на пальці, він виявив кров.
— Він хотів мене вбити!
— Так і є. Я сам бачив,— втулив один з ґвалтівників.
— А мені він зап’ясток зламав,— знову нагадав Грен, показуючи руку Ною.
Зброяр заледве кинув погляд на простягнуту руку.
— Простий синець. Може, розтяг. Мейстер Еймон дасть тобі масть. Сходи з ним, Тодере, хай твою голову теж подивляться. Всі решта вертайтеся в свої келії. Крім тебе, Сноу. Ти затримайся.
Коли хлопці рушили геть, Джон важко сів на довгу дерев’яну лавку, не звертаючи уваги на погляди, які на нього кидали хлопці: в них читалася мовчазна обіцянка відплати. Рука в Джона сіпалася від болю.
— Варті потрібні всі, хто до нас приходить,— заговорив Донал Ной, коли вони лишилися самі.— Навіть такі як Жаба. Його вбивство не зробить тобі честі.
Джон спалахнув од люті.
— Він назвав мою матір...
— ...повією. Я це чув. І що з того?
— Едард Старк не з тих, хто спатиме з повіями,— крижаним тоном відтяв Джон.— Його честь...
— ...не завадила йому зробити собі байстрюка. Хіба ні?
Джон кипів од люті.
— Можна мені йти?
— Підеш, коли я тебе відпущу.
Джон похмуро втупився в димок, який піднімався з жаровні, аж тут Ной дебелими пальцями узяв його за підборіддя, обертаючи його голову до себе.
— Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю, хлопче.
Джон подивився. У зброяра груди були як пивна діжка й живіт до пари. Ніс — плаский і широкий, а ще Ной завжди ходив якийсь наче неголений. Лівий рукав чорної вовняної сорочки застібався на плечі срібною шпилькою у вигляді меча.
— Хай що казатимуть про твою матір, це не зробить з неї повію. Хоч ким вона була, а Жабині слова цього не змінять. Але тут, на Стіні, є чоловіки, в яких матері й справді були повіями...
«Тільки не моя мати»,— вперто подумав Джон. Про свою матір він нічого не знав: Едард Старк не хотів про неї говорити. Але іноді вона йому снилася, іноді навіть здавалося, що він бачить її обличчя. Уві сні вона була шляхетною вродливицею з добрими очима.
— Гадаєш, це в тебе важке життя, бо ти байстрюк високого лорда? — провадив зброяр.— Отой хлопець, Джерен, він узагалі септонів виплодок, а Котер Пайк — безбатченко, народжений дівкою з таверни. А зараз він командує замком — Східною-вартою-на-морі.
— Мені байдуже,— мовив Джон.— Мені байдуже до них, і мені байдуже до вас, до Торна, до Бенджена Старка — до всіх. Мені тут не подобається. Тут надто... холодно.
— Так. Тут холодно, важко й убого, це і є Стіна, це і є люди, які її охороняють. Усе не так, як у казках, що оповідала тобі мамка. Тут є, як є, і ти тут до скону життя, як і всі ми.
— Життя,— гірко повторив Джон. Зброяр міг говорити про життя. У нього воно було. Він вбрався в чорне по тому, як утратив руку при облозі Штормокраю. А перед тим він був ковалем Станіса Баратеона, королевого брата. Він з кінця в кінець переїхав Сім Королівств; він знав і бенкети, і жінок, і бився в сотні битв. Подейкують, саме Донал Ной викував королю Роберту келеп, яким той на Тризубі випустив дух з Рейтара Таргарієна. Він попробував усього, чого не встиг спробувати Джон, а коли постарів, коли йому добряче перевалило за тридцять, потрапив під удар топора; рана довго гноїлася, аж поки не довелося відтяти всю руку. Тільки тоді скалічений Донал Ной опинився на Стіні — коли його життя фактично скінчилося.
— Так, життя,— сказав Ной.— Довге чи коротке, залежатиме від тебе, Сноу. А якщо ти й далі поводитимешся, як зараз, однієї ночі хтось із братів просто розітне тобі горлянку.
— Вони мені не брати,— відтяв Джон.— Вони терпіти мене не можуть, бо я кращий за них.
— Ні. Терпіти вони тебе не можуть за те, що ти тримаєшся так, наче кращий за них. Дивлячись на тебе, вони бачать перед собою байстрюка, який виріс у замку й тому думає, що він лордійчук,— схилився ближче до нього зброяр.— А ти не лордійчук. Пам’ятай про це. Ти Сноу, а не Старк. Ти байстрюк і гицель.
— Гицель?! — мало не задихнувся Джон. Обвинувачення було таке несправедливе, що в нього перехопило подих.— Це вони напали на мене. Всі вчотирьох.
— Цих чотирьох ти принизив на тренуванні. Ці четверо, мабуть, тебе бояться. Я бачив, як ти б’єшся. Це не тренування. Дай тобі в руки гострого меча — і ти їх на м’ясо порубаєш; ти це знаєш, я це знаю, і вони це знають. Ти не лишаєш їм виходу. Ти їх ганьбиш. Ти цим пишаєшся?
Джон вагався. Він і справді пишався перемогою. А чом би й ні? Але зброяр забрав у нього навіть це, в його вустах навіть перемога звучала як щось негідне.
— Вони всі старші за мене,— захищаючись, мовив Джон.
— Старші, і більші, і дужчі, це правда. Але я певен, що ваш військовий інструктор у Вічнозимі учив тебе битися з тими, хто більший за тебе. Хто він був — якийсь старий лицар?
— Сер Родрик Кассель,— обережно сказав Джон. Він відчував, як навколо нього замикається пастка.
Донал Ной нахилився просто до Джонового обличчя.
— А тепер поміркуй про таке, хлопче. Ні в кого з цих хлопців узагалі не було військового інструктора, поки вони не потрапили до сера Алісера. Батьки їхні були селянами, візниками й браконьєрами, ковалями, рудокопами й веслярами на торгових галерах. Битися вони вчилися у трюмах кораблів, у провулках Старгорода й Ланіспорту, у придорожніх борделях і в тавернах на королівському гостинці. Може, перш ніж потрапили сюди, вони й билися кількоро разів на палицях, але запевняю тебе, ніхто з двадцятьох не мав грошей на справжнього меча,— похмуро глянув він на Джона.— То якими вам тепер ввижаються ваші перемоги, лорде Сноу?