— Не називайте мене так! — різко мовив Джон, але від люті його не лишилось і сліду. Зараз він несподівано для себе почувався присоромленим і винуватим.— Я не... Я не думав...
— То ліпше тобі почати думати,— застеріг його Ной.— Або так, або доведеться спати з кинджалом при боці. А тепер іди.
Коли Джон вийшов зі зброярні, був уже майже полудень. Сонце пробилося крізь хмари. Повернувшись до нього спиною, Джон звів очі на Стіну, яка на сонці виблискувала блакитним кришталем. Минуло кілька тижнів, а від самого погляду на неї Джона пробирав морозець. Століттями вітер з піском шмагали і цяткували її, вкриваючи тонким шаром бруду, тож іноді вона здавалася сірою — кольору неба над головою... та коли ясного дня на неї падало сонячне проміння, вона сяяла, оживаючи від світла,— велетенська біло-блакитна скеля, яка затуляла півнеба.
Це найбільша будівля, зведена людськими руками, пояснив Бенджен Старк Джонові на королівському гостинці, коли вперше вдалині постала Стіна. «І, понад усякий сумнів, найбезглуздіша»,— з посмішкою докинув Тиріон Ланістер, та коли вони під’їхали ближче, навіть Куць примовк. Видно її було вже за кілька миль — блакитну стрічку, що тягнулася, величезна й неперервна, вздовж північного обрію зі сходу на захід, гублячись удалечині. Здавалося, вона промовляє: «Тут край світу».
Коли ж нарешті подорожні побачили Чорний замок, його дерев’яні фортеці й муровані вежі здалися не більш як жменькою іграшкових кубиків, розкиданих у снігу попід безмежною стіною льоду. Древня кріпость чорних братів не схожа була на Вічнозим, та й узагалі на замок, їй бракувало мурів, тож вона б не втрималася ні з півдня, ні зі сходу, ні з заходу, але Нічна варта переймалася тільки через північ, отож над північчю й нависала Стіна. Майже сімсот футів заввишки, вона була втричі вища за найвищу вежу в кріпості, яка ховалася в її тіні. Дядько сказав, що нагорі Стіна така широка, що дюжина озброєних лицарів може там проїхати пліч-о-пліч на конях. Нагорі виднілися тонкі обриси величезних катапульт і гігантських дерев’яних кранів, які стояли на варті, мов скелети здоровезних птахів, а поміж них походжали вбрані в чорне люди, маленькі як мурашки.
Стоячи біля зброярні й поглядаючи вгору, Джон почувався майже таким самим приголомшеним, як і того дня на королівському гостинці, коли вперше побачив Стіну. В цьому була вся Стіна. Іноді ти майже забував, що вона тут, як забуваєш про небо чи землю під ногами, але в інші хвилини здавалося, що нічого більше на світі взагалі не існує. Вона була старша за Сім Королівств, і Джон, стоячи під нею й задивляючись угору, почував запаморочення. Незмірний тягар льоду тиснув на нього, наче Стіна от-от перекинеться, і чомусь Джон був певен: якщо Стіна рухне, світ рухне разом з нею.
— Так і хочеться дізнатися, що ж там, за нею,— мовив знайомий голос.
Джон озирнувся.
— Ланістере! Я не бачив... Я не думав, що я не сам.
Тиріон Ланістер так щільно запнувся в хутра, що став схожим на маленького ведмедика.
— Добре іноді заскочити людину зненацька. Ніколи не вгадаєш, що можеш дізнатися.
— Від мене ви нічого не дізнаєтеся,— сказав Джон. По закінченні подорожі він мало бачився з карликом. Рідний брат королеви Тиріон Ланістер був почесним гостем Нічної варти. Лорд-командувач відвів йому покої в Королівській вежі (так званій королівській, бо жоден король за сотню років іще не приїздив сюди), а обідав Ланістер за особистим столиком Мормонта; дні проводив на Стіні, верхи на коні, а вечорами грав у кості й пиячив з сером Алісером, Бовеном Маршем та іншими високими чинами.
— О, я щось дізнаюся, хай де йду,— вказав коротун на Стіну чорним сукуватим ціпком.— На чому ми зупинилися?.. А! Чому так буває: коли хтось збудує стіну, іншому обов’язково кортить дізнатися, що за нею? — схиливши голову набік, він втупився в Джона допитливими різнокольоровими очима.— Тобі ж цікаво дізнатися, що там — на тому боці, правда?
— Там нічого особливого,— мовив Джон. Він і справді хотів у рейд разом з Бендженом Старком, хотів дізнатися таємниці примарного лісу, битися з дикунами Манса Рейдера й захищати королівство від Чужих, але про свої бажання ліпше тримати рот на замку.— Розвідники кажуть, там лише ліси, гори й замерзлі озера, а ще кучугури снігу та криги.
— А ще бабаї та змікули,— докинув Тиріон.— Не забуваймо про них, лорде Сноу, бо для чого б тоді тут постало оце громаддя?
— Не називайте мене лордом Сноу.
— Ти б волів, щоб тебе кликали Куць? — звів брову карлик.— Ти тільки покажи, що тебе ранять чиїсь слова, і глузуванням кінця-краю не буде. Хочуть тебе нагородити іменем — бери його і зроби своїм. І тоді тебе не зможуть ним більше образити,— махнув він ціпком.— Ходімо зі мною. Зараз у їдальні подаватимуть огидне рагу, а я не від того, щоб змісти миску чогось гарячого.
Джон теж був голодний, отож рушив за Ланістером, стишуючи крок, щоб підлаштуватися під карликову незграбну ходу перевальцем. Здіймався вітер, і чути було, як навколо риплять старі дерев’яні будівлі, а вдалині б’ється важка віконниця, яку хтось забув зачинити. Дорогою поряд з ними з гуркотом приземлився цілий пласт снігу, який з’їхав з даху.
— Щось я не бачу твого вовка,— мовив дорогою Ланістер.
— Коли йде тренування, я припинаю його на ланцюг у старій стайні. Зараз усіх коней тримають у східній стайні, тож там його ніхто не турбує. А решту часу він зі мною. Моя келія у Гардиновій вежі.
— Це та, де зруйнована зубчаста стіна? Де у дворі повно потрощеного каміння, а сама вежа шляхетно похилилася, як наш король Роберт після нічної пиятики? Я гадав, ті будівлі давно покинуті.
— Усім байдуже, де хто спить,— знизав плечима Джон.— Здебільшого старі фортеці порожні, тож можна обрати будь-яку келію.
Колись у Чорному замку розміщувалося п’ять тисяч вояків з кіньми, слугами та зброєю. Зараз людей тут було вдесятеро менше, тож усе занепадало.
Тиріон Ланістер зареготав, і в повітря здійнялася хмарка пари.
— То я скажу твоєму батькові, хай арештує і пришле сюди трохи мулярів, поки твоя вежа не завалилася.
Джон відчував, що карлик глузує, та водночас у його словах була правда. Вздовж Стіни варта збудувала дев’ятнадцять кріпостей, поміж них і Чорний замок, у який впирався королівський гостинець. Інші фортеці, населені хіба привидами, давно знелюдніли, і холодні вітри свистіли в чорних вікнах, а на парапетах походжали духи мертвих.
— І ліпше, що я сам,— уперто мовив Джон.— Усі бояться Привида.
— Мудрі хлопці,— зронив Ланістер, а тоді змінив тему.— Кажуть, щось твій дядько затримався.
Джон пригадав, чого побажав у нападі люті: перед ним тоді постало видіння мертвого Бенджена Старка в снігу,— і швидко відвів очі. Карлик був напрочуд чутливий, тож Джон не хотів, щоб той побачив провину в його очах.
— Він казав, що повернеться до моїх іменин,— мовив Джон. Іменини минули ніким не помічені ще два тижні тому.— Вони мали шукати сера Веймара Ройса; його батько — прапороносець лорда Арина. Дядько Бенджен казав, що пошуки можуть сягнути аж Тінявої вежі. А це високо в горах.
— Я чув, що останнім часом зникло чимало розвідників,— мовив Ланістер, коли вони піднімалися східцями у їдальню. Посміхнувшись, він ривком відчинив двері.— Мабуть, зголодніли цьогоріч бабаї.
Здоровезною їдальнею гуляли протяги, хоча у великому коминку гудів вогонь. Десь у бантинах і кроквах високої стріхи гніздилися круки. Беручи у чергових кухарів миску рагу й окраєць чорного хліба, Джон чув пташине крякання. Грен з Жабою та іншими хлопцями сиділи на лавці ближче до вогню, регочучи й лаючись хрипкими голосами. Якусь мить Джон замислено поглядав на них. А тоді обрав місцину в протилежному куті їдальні, подалі від усіх.
Тиріон Ланістер присів навпроти нього, підозріло принюхуючись до рагу.