На півдні останні віродерева попалили й постинали тисячі років тому, лишилися вони тільки на острові Ликів, де ці зелені брати й досі несуть свою мовчазну варту. А тут усе було інакше. Тут кожен замок мав свій богопраліс, а в кожному богопралісі було своє серце-дерево, а кожне серце-дерево мало обличчя.
Кетлін розшукала чоловіка під віродеревом: він сидів на порослому мохом камені. Довгий меч на ім’я Лід лежав у нього на колінах, і Нед в отій воді, чорній як ніч, обмивав його лезо. Землю богопралісу вкривав тисячорічний шар чорнозему — він приглушував кроки, але за Кетлін, здавалося, ненастанно стежать червоні очі.
— Неде,— покликала вона неголосно.
Звівши голову, чоловік поглянув на неї.
— Кетлін? — мовив чужим і офіційним тоном.— А де діти?
Він завжди так питав.
— На кухні — сперечаються, як поназивати вовченят.
Розстеливши на землі плащ, вона присіла біля ставка спиною до віродерева. Потилицею вона відчувала погляд червоних очей, але старалася не зважати.
— Арія просто закохалася в них, мила Санса теж ними зачарована, а от Рикон іще не певен, як до них поставитися.
— Побоюється? — запитав Нед.
— Трішки,— визнала Кетлін.— Йому ж тільки три рочки.
— Доведеться йому навчитися дивитися власним страхам в обличчя,— насупився Нед.— Три роки — це ненадовго. Та й зима на підході.
— Так,— погодилася Кетлін. Від чоловікових слів її продер морозець, як завжди. Гасло Старків. Кожен шляхетний дім мав своє гасло. Фамільні девізи, взірці, молитви — всі вони служили, щоб піднести честь і славу роду, засвідчити вірність і щирість, присягтись у вірі й мужності. Всі, окрім гасла Старків. «Зима на підході» — ось яке було гасло Старків. Не вперше вже Кетлін замислилася, які дивні люди живуть на півночі.
— Дезертир добре прийняв смерть, у цьому йому не відмовиш,— мовив Нед. У руці він тримав обривок промащеної шкіри й легенько водив ним туди-сюди вздовж леза, натираючи метал, аж поки той тьмяно не засвітиться.— І ще я порадів за Брана. Ти б ним пишалася.
— Я завжди пишаюся Браном,— озвалася Кетлін, не відриваючи очей від меча. У глибинах булату ледве вгадувалися брижі — там, де ковалі тисячу разів нагорнули метал. Кетлін не любила мечів, але визнавала, що Лід по-своєму гарний. Викували його у Валірії ще в ті часи, коли Руїна не ступала на Вільні землі, коли знаряддями ковалів були не тільки молоти, а й чари. Чотириста років мав Лід, але гострий був, мов щойно викуваний. Однак ім’я його було ще старшим — корінням воно тягнулося в Добу героїв, коли Старки були королями на Півночі.
— Цього року це вже четвертий,— похмуро зронив Нед.— Бідолаха мов збожеволів. Щось так його налякало, що мої слова так і не змогли до нього пробитися,— зітхнув він.— Бен пише, що сили Нічної варти змаліли — зараз там менш як тисяча братів. І справа не лише в дезертирах. Люди зникають під час рейдів.
— Дикуни?
— А хто ще? — здійняв Нед свій Лід і окинув поглядом клинок до самого вістря.— І ставатиме тільки гірше. Мабуть, одного дня мені доведеться скликати прапори і виступити на північ, щоб нарешті покінчити з цим королем-за-Стіною.
— За Стіною? — здригнулася Кетлін. Нед зауважив страх у неї на обличчі.
— Нема нам чого боятися Манса Рейдера.
— За Стіною є й страшніші речі,— мовила Кетлін, озирнувшись на серце-дерево зі світлою корою і червоними очима — воно спостерігало та слухало, і снувало свої довгі повільні думки.
— Ти наслухалася казок старої Нан,— лагідно усміхнувся Нед.— Чужі давно мертві, так само як і діти пралісу, про них не чути вже вісімсот років. Мейстер Лувін узагалі вважає, що їх ніколи й не було. Ніхто з людей в житті їх не бачив.
— До сьогодні ніхто з людей не бачив і деривовка,— нагадала Кетлін.
— Сперечатися з Таллі — собі дорожче,— зронив Нед, сумно посміхнувшись, і вклав Лід у піхви.— Але ти прийшла до мене не дитячі казочки розповідати. Знаю, ти цього місця не любиш. То що вас привело, міледі?
— Сьогодні, мілорде, прийшла страшна звістка. Але я не хотіла вас турбувати, поки ви не закінчите обряд очищення...
Пом’якшити удар усе одно було неможливо, тож Кетлін сказала прямо:
— Мені так прикро, коханий! Помер Джон Арин.
Нед зазирнув їй у вічі, і Кетлін одразу збагнула, як тяжко вразила його ця новина,— як вона й очікувала. Змалечку Нед зростав у Соколиному Гнізді, і бездітний лорд Арин замінив батька не тільки йому, а і його другові Роберту Баратеону. Коли Ейрис Таргарієн Другий, Божевільний Король, зажадав їхніх голів, лорд Гнізда збунтувався й підняв прапори з соколом на тлі місяця, але не схотів видати тих, кого заприсягнувся захищати.
А одного дня п’ятнадцять років тому прийомний батько став і братом, коли вони з Недом стояли пліч-о-пліч у септі Річкорину, беручи за дружин двох сестер — дочок лорда Гостера Таллі.
— Джон...— пробурмотів Нед.— Це точно?
— Лист прийшов з королівською печаткою, і написаний він Робертом власноруч. Я лишила його для тебе. Там пишеться, що лорд Арин помер наглою смертю. Навіть мейстер не міг нічого вдіяти, тільки напоїти його маковим молочком, тож він довго не мучився.
— Невелика милість, як на мене,— зронив Нед. На обличчі в нього читався смуток, але думав чоловік у першу чергу про дружину.— А твоя сестра,— промовив він,— і Джонів хлопчик? Що з ними?
— В листі сказано було тільки, що з ними все гаразд і що вони повернулися в Гніздо,— сказала Кетлін.— Ліпше б вони поїхали в Річкорин. Гніздо стоїть самотою високо в горах, та й домівка це не сестрина, а її чоловіка. Там кожен камінь нагадуватиме про нього. Я знаю свою сестру. Вона не може без родини й друзів.
— Твій дядько зараз у Видолі, правда ж? Я чув, Джон поставив його лицарем Кривавої брами.
Кетлін кивнула.
— Бринден зробить, що зможе, і для неї, і для хлопчика. Це, звісно, добре, але...
— Поїдь до неї,— порадив Нед.— Бери з собою дітей. Нехай стіни замку сповняться гамору, криків й сміху. Хлопчику потрібне товариство інших дітей, та й Лайсу не можна лишати саму в жалобі.
— Я би поїхала,— зауважила Кетлін,— але в листі йшлося ще про дещо. Король їде у Вічнозим зустрітися з тобою.
Якусь мить Нед ніяк не міг збагнути, що вона каже, а коли нарешті все втямив, очі його проясніли.
— Сюди їде Роберт?
Кетлін кивнула, і Нед широко всміхнувся.
Хотіла б Кетлін розділити його радість! Але вона чула, про що теревенять у дворі: про мертву деривовчицю в снігу, про ріг у неї в горлянці. У Кетлін у нутрі, як змій, кільчився страх, але вона примусила себе всміхнутися чоловікові, якого кохала, чоловікові, який не вірив у знаки долі.
— Я знала, що тебе це порадує,— мовила вона.— Слід послати звістку твоєму братові на Стіну.
— Так, певна річ,— погодився він.— Бен точно схоче приїхати. Скажу мейстрові Лувіну відіслати найпрудкокрилішого птаха,— зіп’явся Нед на ноги й допоміг підвестися дружині.— Чорт забирай, скільки ж це років ми не бачилися? І він навіть не попереджає заздалегідь? У листі сказано, скільки з ним їде людей?
— Гадаю, щонайменше сотня лицарів, а з ними піддані, і ще з півсотні перекупних мечів. З ними буде й Серсі з дітьми.
— Якщо їдуть вони, Роберт не квапитиметься,— мовив Нед.— Це й на краще. Буде в нас більше часу на приготування.
— З ними їдуть і брати королеви,— повідомила Кетлін.
На це Нед скривився. Кетлін знала, що стосунки з родиною королеви в нього прохолодні. Ланістери з Кичери Кастерлі приєдналися до Роберта останньої миті, коли перемога була вже в його руках, і Нед їм цього так і не пробачив.
— Що ж, якщо заради Робертового товариства доведеться терпіти Ланістерів, так тому й бути. Таке враження, що Роберт везе з собою половину двору.
— Куди король, туди й королівство,— зронила Кетлін.
— Цікаво буде поглянути на його дітей. Коли я востаннє їх бачив, наймолодший ще за мамину цицьку тримався. Скільки йому зараз? Років п’ять?