Їхати додому не було сенсу. Сірість ранку збиралася розтанути, скуйовджена млявими фарами перших машин. Отже, відразу на роботу. На дев'яту призначено нараду в кабінеті «тупого» керівника. Тепер — лише не «продати» себе необережним поглядом, інтонацією або висловом. Це Ірина вміла.
XV
пів на десяту їй «відлягло». Коли буденна хрінотінь з типовими обридлими прибамбасами від самого ранку заварювалась у кабінеті генерального, Ірину починала брати нудь. Сьогодні ж обридла «текучка» викликала мало не шалену радість. Шеф був сам собою до найменших дрібниць. Від неї не сховалося б нічого. Дробот створював робочу атмосферу, дбаючи, щоби й цього дня нікому життя не здалося медом, і давав завдання.
Довелося зачепити його кілька разів, хоча можна було й змовчати. Хотілося подивитися на реакцію. Протестувати. Чи не вліз, бува, до свідомості хитрого начальства вірус підозри. Та ні. Усе гаразд. Потрібно відгородитися від дурних думок і працювати як завжди. Скоро зітхнеться з полегкістю.
Нарада скінчилась і відразу ж почалась інша — та, що нижче по вертикалі. У своєму кабінеті Ірина роздавала завдання швидше і конкретніше. Проте отримати на горіхи від неї можна було не слабше, ніж у шефа. Та цього разу — все лояльно. Не до них. Безсонну ніч почала відчувати лише зараз. Воно й зрозуміло — пів на одинадцяту. Нічого, хіба вперше? От би втекти хоч близько п'ятої, лягти о сьомій... Те, що не виникне проблем із засинанням, відчувалося переконливо.
Ні, все буде гаразд. Мусить бути! Несподівано їй захотілося поділитися тим, що дізналась. Адже тепер мала з ким. А стільки довелося пережити! Руки несамохіть потягнулися... вона навіть не відразу зрозуміла, куди. А й справді! Кому тепер належало плакатися про невдачі й хвалитись успіхами? Тому, хто порівняно давно жив у душі й, незважаючи на відстань та відсутність зовнішніх обрисів, був по-справжньому близькою людиною? Чи іншому, образ якого увесь час поставав ув уяві, й умів розбирати її тіло на шматки, завдяки чому ставав ще ближчим? І байдуже, що обидва були насправді однією людиною. Звести їх докупи не вдавалося навіть зараз, тому вирішення питання, хто тепер потрібніший, незмінно заводило до глухого кута.
Розв'язувати будь-які проблеми — її життєве кредо. Бути спроможною «йти по життю». Думка, що колись упорається і з цим, виникла цілком обґрунтовано. Звісно, чи траплялося раніше щось таке, з чим не змогла б?.. Тож якби захотіла — розрулила б негайно і цю ситуацію. Отже, не так уже й хочеться, принаймні поки що. Та чи варто дивуватися?
...Чим було для Ірини кохання? Ліжком і більше нічим? Ні, чого ж... Можливо, ліжком — насамперед. Але, крім цього, ще засобом самоствердження, адже всі її фаворити були далеко не останніми людьми в суспільстві. А ще... Засобом спілкування, розради, боротьби із самотністю? Хіба що незначною мірою. Адже будь-яке її «кохання» тривало за стандартною схемою. Воно започатковувалося красиво, ефектно. Якийсь час трималося, щоправда, не породжуючи особливих надій на ексклюзивність, а потім наставало розчарування. Точніше сказати — «кохання» набридало, ще раз підтверджуючи, що нічого принципово іншого у цьому житті не буває. Навіть останнє з них — в особі композитора з консерваторії, який ледве зводив кінці з кінцями, претендуючи бути при цьому неординарною особистістю, — виявилося врешті-решт таким самим.
Теперішнє ж, яке подарував цьогорічний Дід Мороз, не те що не вписувалось у звичні уявлення, а взагалі перекидало з ніг на голову геть усе. Таке відчуття, що володіє без перебільшення тим, чого не буває. І оце за таких розкладів у неї мало виникнути бажання нормалізувати ситуацію?! Щоб увігнати оте «кохання», якого, незважаючи ні на що, таки дочекалась, у типові загальноприйняті рамки?! Ризикуючи у наслідку вкотре залишитися ні з чим! Схоже, він таки правий, і треба бути дурною, щоби різати гіляку, на якій сидиш.
Принаймні, це питання — аж ніяк не найближчого часу. От вам і крапка над «і». То хто ж їй потрібніший нині? Ірина замислилася, надовго завмерши зі заплющеними очима. Флюїди, що надходили від комп'ютера, де жила половина того, хто став невід'ємною частиною її життя, згадувалися цілком натурально, відчувалися, так би мовити, усім нутром. І водночас тіло стискалося від уявлення дотиків його іншої половини, в яку могла перетворюватись ота перша. Нехай краще вони ніколи не зійдуться в одне ціле, ніж втратити оце все! То хто потрібніший тепер?