— Я сама бачила, — твердила дівчина. — У щілину дверей.
— А навіщо ти за ним стежила? — допитувалась Ірина.
— Не стежила, — знову опустила очі Наталка. — Я... просто затрималася. Сергій казав, що на каву зайде. Коли всі порозходяться. Тож я чекала... Зрозуміла, що вже не прийде, а ще чекала.
— Сергій? — здивувалась Ірина. — Який Сергій? Лагоцький? Ну, ти даєш, подруго... Він же козел! За кілометр видно. Нащо тобі здалося таке чмо... Ну гаразд, не відволікайсь. І...
— Я знала, що він уже не прийде, настрій зіпсувавсь. А потім — рух у коридорі. Подумала, він. Далі чую — здається, ні. Я обережно глянула в щілину — мої двері не щільно пристають. А це шеф. До ваших дверей. Ключем відчинив, ноут виніс і пішов. Я навіть нічого такого не подумала тоді. Треба — то й забрав... А сьогодні... Я очі викотила... Навіщо він?
— Так, свинство заподіяти, — похитала головою Ірина. — Після того випадку на корпоративі все намагається якусь пакість зробити. А ти не переживай. І дякую тобі. Я знала, що ти порядна людина. А цього придурка, Сергія, залиш у спокої. Подивися на себе. Ні, ти стань перед дзеркалом і глянь на себе, просто зараз. Уважно. А тепер скажи — тобі треба такого дебіла?
Ірина вміла переконувати.
Наталя пішла, а вона продовжила крокувати від стіни до стіни. Ну, тепер хоч зрозуміло, що до чого. Ось як, Валентине Вікторовичу... Лоханулась я стосовно вас. За повною програмою. І що ж тепер?
Навряд чи Дробот міг реально розраховувати знайти в її компі конкретний компромат. Що — отак от узяв про всяк випадок? Перевірити, а раптом... А може, захотілося глянути, чим іще, якими забаганками, крім «Корандо», займається його «права рука»?
Ні, все не те...
Ірина поставила чайник. Зосередитися. Мислити логічно. Починаючи від простого. Дробот пов'язаний із ними, з отими монстрами, котрі затіяли оборудку. Припустимо, Дробот викрив її як свідка їхніх темних справ. Якщо так, то далі напрошується лише один варіант — прибрати її, заки інформація ще не стала чиїмось надбанням. За таких розкладів випадкові свідки зникають дуже швидко, майже миттєво. Цього досі не зробили. А часу минуло більш як достатньо. Отже...
Отже, логічно припустити, що шеф усе-таки не з ними. Принаймні, не цілком або ж має у справі окремий інтерес. Тому вирішив почекати. А тим часом зробив незрозумілий хід з ноутбуком. Навіщо?... Для чого...?
Так, що їй відомо? Крім, звичайно, справ, якими займається клієнт. Небагато, але дещо є. По-перше, з АТС попрацювали додатково після того, як Ірина здала повноваження. Обладнали системами захисту, щоб не заліз хтось інший, у тому числі вона. По-друге, створили зайвий порт і зайвий канал. Це вже навпаки: щоби хтось сторонній міг потрапити. Таємно. І, судячи з фрагмента розмови з участю Дробота, що прослухала Ірина, та враховуючи, що інші свої розмови шеф знищив, цей учасник оборудки вів подвійну гру. Додаткові підозріння вносив і той факт, що Дробот виявився не зовсім тим, за кого себе видавав. З якоюсь метою висококласний фахівець-комп'ютерник удавав тупого керівника, цілеспрямовано не помічаючи «ляпів» та хитрощів підлеглих.
Що станеться далі?
А щось мало статися. В уяві виникли інші фрагменти розмов, які тоді геть чисто перемішались у голові. Тепер же все поступово розкладалося по відповідних полицях, набуваючи нового й нового змісту. Згадуючи і вкотре аналізуючи почуте, вона гостро заструганим олівцем креслила схеми на аркуші формату А4. Дата проведення «клубного столу» — двадцятого липня. Отже...
За все своє життя Ірина жодного дня не працювала у сільському господарстві, однак добре розуміла цю систему. Право їсти мають усі. Проте, коли з'являється стадо свиней, до годівниці не доступитися. Давлячи все на своєму шляху, вони готові рознести і корито. Ті, кому пощастило запхати туди рило першими, намагаються проковтнути швидше та більше, розуміючи, що задні відіпхають, а то й задавлять. Такий закон свинячого стада. Тому подібні підприємства існують, як правило, недовго. Швидше ковтнути — і набік. До року, а то й менше їхня діяльність. Надто великий ризик. Надто жорстокий природний відбір у гонитві за прибутками.
Термін проведення «клубного столу» означатиме останній день не лише фірми «Корандо», а й ще кількох компаній-одноденок, створених з однією лише метою — хапнути з корита. І щойно гроші осядуть на рахунках учасників, вони зникнуть. Того самого дня. Разом з паперами, АТС-ами, штатом та іншими атрибутами. Так, наче їх ніколи й не було. Так, щоб не викрили інші — ті, хто ще позаду, кому поки що лише пахне наживою та смокче в шлунку.