Голова боліла, довелося відшукати таблетку. Руки вже не «свербіли». Попри все, убивство Дробота ще й не гарантувало загального успіху. Її вкрадений ноут хтось одного разу вже вмикав. Навіщо? Просто перевірити, чи працює, глянути, що й до чого, зламати пароль? Добре, якщо так. А як він уже встановлений у тій потаємній квартирі й запущена відповідна програма, призначена для того, щоб увійти в нет за десять дванадцята і, використавши таємний порт, стати пасивним слухачем конференц-розмови, про яку не повинен знати ніхто? Тоді убивство генерального виявиться помстою, не більше, після чого доведеться тільки чекати на власну загибель.
Був, щоправда, ще один шлях «звалити» Дробота. Не як живу істоту, а у віртуальному сенсі. Переграти на рівні світлопровідників та мікросхем. Адже він не здогадується, що Ірина викрила його. Проте в успіх не вірилося. Надто серйозною була його кваліфікація, а той факт, що зниклий ноут перебував у шефа, перекреслював геть усе. Можливо, в комп'ютерній «бійці» їй і вдалося б «вразити» його, відкривши очі організаторам оборудки на зраду свого «сторожа». Однак самій же не викрутитися ніяк. У кращому випадку обидва яйця зваряться разом. Слабенька втіха.
Виходу не було. Швидко летіла ніч. Таблетки запивала кавою, недопалки наповнювали горнятко, варіант не народжувавсь. Одного разу, коли голова відмовилася кумекати, а перед очима попливли кола, їй уявилася картина. Парк, де на галявині стоїть кам'яний постамент. Це — Дробот. Вона шукає гілку, щоб попхати і звалити його. Гілка, котра здавалася найзручнішою, має багато сучків, які чіпляються, заважають. Один за одним вона обламує їх. У підсумку гілка стає затонкою і ламається. Ірина вишукує іншу Гілок навколо стає все менше, кожна наступна коротша, трухлявіша, а скоро ранок...
Рішення народилося, коли вже не залишалося навіть хвилини, щоб лізти в душ, аби вчасно виїхати на роботу і не потрапити у «корки». Ірина не була б собою, якби не знайшла виходу зі ситуації, і тепер пальці упевнено лежали на кермі. Запустився двигун, очі заплющилися, допомагаючи зібратися з думками. Вона таки знайшлась — ота зручна гілячка, що заховалася попід низом, прикидана іншими. Рогатка на її кінці зручно впиралась у шию кам'яного погруддя. Тепер добряче натиснути — і... Усе вдасться! Але надто важким був постамент, і патик прогинався посередині, загрожуючи не витримати. Усе, що потрібне в такій ситуації, — щоб хтось допоміг, узявшись за слабке місце, не дав зламатись у найвідповідальнішу мить, коли основа постаменту з назвою «Дробот» відірветься від землі.
Лівий поворот — і машина рушила від брівки, вливаючись у вуличну течію. Усе зладиться. Потрібен лише помічник. Утім, не просто помічник — людина, якій можна стовідсотково довіритися. Сильні чоловічі руки та віддане серце.
XX
eвинно кліпаючи очима, Ірина являла собою цілковите нерозуміння ситуації.
— Валентине Вікторовичу, не впишуся ніяк. «Периферію» попереджено. Люди, хто далі живе, вже виїхали. Тож мушу провести школу. А після обіду ніяк не встигнемо.
Дробот шкріб голову, збираючись із думками. Усе вона влаштувала заздалегідь.
— Валентине Вікторовичу, — продовжувала щебетати Ірина, — завтра ще не пізно. Якраз нормально. Вам години зранку вистачить, щоб скоригувати дії тут, в офісі. Я впораюся там. Під'їжджаю і «рвемо» разом на телебачення.
— «Рвемо»... передражнив шеф. — У годину пік! Знаєте, коли ми туди дістанемося?
— Легко! — переконувала Ірина. — А ви не будете пробиратися через міст. Я під'їду до моста з того боку. А вам звідси перейти — три-чотири хвилини. Обходимо таким чином усі «корки». Ну, а назад підвезу вас під самісінький офіс.
— Авантюристка, — зітхнув Дробот. — Якщо не встигнемо — відповідальність на вас.