Де ж він, цей ноут?
Виконавши розворот практично на місці, «кашкай» помчав у зворотному напрямку.
XXV
тукіт підборів лунав у напівтемному коридорі зловісно й рішуче. Максим Петрович, охоронець внизу, нічого не запідозрить. Шоста ранку — година, о якій нерідко в офісах уже починається рух, особливо, коли фірми готуються до важливих заходів. Тоді ніхто не зважає на власний час. Ну, все, нікого. Пам'ятаючи випадок із секретаркою, Ірина смикнула за ручку кожних дверей і лише тоді наблизилася до шефового кабінету.
У цьому безжальному світі завжди знайдеться охочий ударити в спину, тож краще бути готовою зробити це першою. І нинішній ранок став ще одним підтвердженням цього правила, коли, діставши зі сумочки дублікат ключа, зроблений заздалегідь і про всяк випадок, Ірина прошмигнула до шефового кабінету. Все у житті потрібно передбачати. Лише одного тоді не могла уявити — що заходитиме до апартаментів небіжчика.
Тепер швидко! Увімкнувши комп, вона відразу вставила флешку-ключик. Завантаження в обхід коду запуску тривало довгенько, і вона нервово терла пальці. Зрештою, програмі вдалося обійти код небіжчика. Комп'ютер вантажився. Що там у робочих файлах? «Таймювер» стояв, і це спрощувало шлях до мети. Запустивши цю програму, яка давала змогу переадресувати функції керування системою іншій машині, Ірина вислизнула з кабінету. Ключ прокрутивсь у замку, і, лише опинившись у себе, вона стягнула рукавички. Усе. На власному компі блимала табличка про встановлення зв'язку з іншим, шефовим. Тепер її екран показував чуже зображення, а все, що робила вона на своїй клавіатурі, виконував комп'ютер Дробота. Мало вірилося, що звідти вдасться витягти щось корисне — покійний був надзвичайно обережною людиною. І все-таки...
Стрілка «миші» бігала по чужих володіннях, відкриваючи й закриваючи папки, намагаючись зорієнтуватися чимшвидше. Останні документи... Останні сторінки, відкриті в інтернеті... Поки що все у порожнє — нічого цінного. Одне за одним Ірина вводила ключові слова для пошуку, тицяючи практично пальцем у небо. Нічого суттєвого. Доведеться братися до поштових скриньок. Зламувати — потрібен час. Поки що він є. Відфутболити усіх і сидіти цілий день. Або два. Все впирається у те, коли буде знайдено труп у чорному «Міцубісі». Якщо знайдуть, то через годину-дві можуть наскочити до офісу — вести слідчі дії. Тоді бігом дерти звідси, тобто з чужого компа. А як зайдуть до кабінету і мацнуть рукою по теплому ящикові, щойно вимкнутому? О, це вже стане цікаво! За який час повністю вистигає комп'ютер?
Машини на парковці стоять щільно, а завтра-позавтра там уже так смердітиме, що приверне увагу довколишніх. Потрібно поспішати.
За півтори години їй таки вдалося зламати поштову скриньку. Та й у цьому потаємному місці не знайшла нічого корисного. Час згортатись. Але тоді шляху назад уже не буде. Увійти до шефового кабінету серед білого дня не вдасться. Може, не вимикати? Залишити поки що так? А раптом загостюють мудрі думки?
Одна з них справді не затрималася. Було ще одне місце, куди можна глянути, бо туди під час роботи в інтернеті не раз потрапляє деяка інформація, на думку машини, важлива. А у неї, як відомо, своя логіка. То що там?
Кілька скопійованих сторінок, електронних адрес — усе по роботі. А це що?..
Мати рідна, а оце що таке? І звідки?!
Губи роззявилися несамохіть, промовляючи уголос лайку, а стрілка «миші» кружляла навколо коротенького поєднання символів, якого аж ніяк не мав містити шефовий «ящик». Це була електронна адреса. А скринька належала... Олегові. Тому, хто ще не так давно займав у житті Ірини місце найдорожчої в світі людини. Умовне місце, якого насправді нема.
Думки розбіглися, руки шукали місця докладання зусиль на клавіатурі так, наче знайдена адреса кудись могла подітись. А нічого я не переплутала? Ще раз по літерах. О Господи... Звідки?! Як потрапила до шефа ця адреса? Хоча, чого гадати? У нього ж кілька днів був її ноут, той, що Дробот вкрав із кабінету. І не раз, застрягаючи на роботі, майже повністю знесилена, шукаючи моральної підтримки, Ірина писала коханому й отримувала листи від нього. Кілька разів відкривала ці листи та відписувала коротенькі повідомлення. Тож адреса залишилась у ноуті. І якщо Дробот спромігся позламувати її скриньки, то знав і зміст листів. А навіщо скопіював адресу — єдину з багатьох, якими вона користувалась? Отже, читав листи. А кохана людина — добрий важіль, аби натиснути на когось.