Пальці побігли по кнопках, відкриваючи нове й цікаве. Шеф її, у минулому хакер, умів користуватися різними штучками й одну з них Ірині вдалося відкопати. На компі небіжчика стояла програмка, спроможна вичисляти справжню адресу людини за електронною. Звісно, така програмка має пам'ять. І вона свідчила, що востаннє з нею працювали наступного дня після пропажі її ноутбука і водночас за три дні до початку «клубного столу». Ірина не вміла користуватися такою програмкою, проте не сумнівалася, що Дроботу це вдалося. Яку користь той збирався видобути з Олега, отак з розгону уявити важко, проте для останнього це мало усі шанси закінчитися погано. І можливо, так воно й сталось, якщо Дробот встиг вдатися до здійснення свого плану.
Ситуація скидалася на свого роду прояв вищої справедливості. Легкодушність Олега вилазила боком йому ж. Якби він погодився на її пропозицію, вони однозначно випередили б Дробота і залишилися б у виграші. А так... Розклад, за якого Олега могло вже не бути серед живих, реально був. Що ж, кожному своє, і її справді не цікавило, що з «колишнім». Потрібний лише власний ноут.
Стрибнути вище голови неможливо, як не пнись. І до вечора, коли нарід уже почав розходитись, Ірина зрозуміла, що нічого більше не витягне зі шефового «ящика». Час припиняти ці муки. Вона рішуче повернулася до «Таймювера». Зараз з її компа на шефовий піде команда знищити цю програму, адже кожна програма має свою історію, в яку можна зазирнути. І тоді той, у чиїх руках опиниться комп, уже не дізнається, що сьогодні Ірина завітала туди зі свого і покерувала на власний розсуд. Ярлик «Таймювера» активізовано. Тепер — знищити, «делете». Стоп!
Рука так і не опустилася до клавіатури. Знову стоп. Кожна програма справді має свою історію. А шефовий «Таймювер» хіба виняток? Швидко набравши «історію», Ірина роззявила рота. Останньою машиною, якою шеф керував зі свого компа, був її зниклий ноут. Ну, звісно. Отаким чином він і збирався «під'єднати» її до конференц-розмови, якої не мав чути ніхто, і за яку їй потім відірвуть голову. Розраховував зробити це, навіть не виходячи з кабінету. А сам тим часом сів і поїхав назустріч власній смерті.
Ще кілька клавіш — і стало зовсім відпадно. Виявляється, її вкрадений ноутбук працював і зараз. Просто великий спец Дробот вчасно помітив сигналізуючу програмку і знищив її, тому Ірина більше не могла бачити свій апарат у мережах. Більше того, ноут був підключений до інтернету і готовий співпрацювати. Належало тільки ввести запропонований код із чотирьох цифр. І увесь парадокс ситуації полягав у тому, що для шефового компа ці цифри залишалися невідомими!
Тепер уже голова зовсім відмовила. Як так?! Шеф установив зв'язок з її ноутом, щоб у відповідний момент підставити свою заступницю за допомогою цієї ж програмки керування чужим комп'ютером. І зв'язок цей залишавсь активним до останнього часу. От тільки код доступу зробив для себе ж невідомим. Машина не може бачити, хто сідає за неї. Код існує для системи, а не для користувача. І навіть якби Дробот тримав його лише у власній голові, нічого б не вийшло. Готовий до співпраці ноут, захований невідомо де, відмовлявся приймати з цієї машини будь-який код! Отже, шеф збирався діяти з іншого місця?
Мізки Ірини закипали. А що, як спробувати зламати вхід до «таймювера» краденого ноутбука з власного компа? Оце все повимикати, адже нічого нового більше не знайдеш, знищити сліди свого перебування у шефових володіннях і спокійно попрацювати самій. От тільки завдання було не те що непростим — такого їй не доводилося робити ніколи. А програма механічного застосування ймовірних варіантів забагне стільки часу, що...
Її лихоманило від жаги дії. Не вимикаючи зв'язку із сусіднім кабінетом, Ірина вийшла на свій скайп. Запит на керування. Очі полізли на лоба відразу. Її зниклий ноут пропонував чотири цифри для входу, запрошуючи її до співпраці. Що це за херня?! Виходило так, що покійний шеф, збираючись зробити їй западло, водночас дарував шлях для порятунку. Та перейматись у подібній ситуації вирішенням головоломок не виходило аж ніяк.
Вона діяло швидко. Вхід до системи. Є. Ноут слухавсь, і тепер Ірина вже керувала ним з тією лише різницею, що тиснула на кнопки клавіатури зовсім іншої машини у себе в кабінеті. Програми і файли знищувались із шаленою швидкістю. Ще трохи. Залишити його порожнім. Про що тоді свідчитимуть її відбитки на клавішах? Та ні про що, адже колись давно ноут належав їй. Файли зникли, і тепер ішла «у розхід» операційна система. Ще трохи, і ноутбук перетвориться на ящик з мікросхемами. Все.