— Кого?! Якого дробота? У тебе що, дах поїхав? Що ти верзеш?
— Я... — почервоніла Ірина, стримуючись з останніх сил, — я тебе розумію. Хочеш проїхати й забути. Не жіноча справа... Моє — отам, так?
Гнівно показуючи на ліжко, Ірина наступала на свого рятівника.
— Я тобі не якийсь непотреб і звикла сама за себе думати та відповідати за те, що роблю. І ти так зі мною не чини. Я або на рівних правах, або... Ну, де твій здоровий глузд? Та чи варто було за жінку ризикувати життям, щоби потім втратити її через непорозуміння? Благаю, розкажи все.
Але й Олег почав втрачати терпець.
— Що я маю тобі розповідати? Як я вбивав когось, якщо насправді не вбивав? Та що з тобою коїться? Здається, й не п'яна... Це ти поясни, в чому справа!
Глибоко видихнувши, Ірина сіла на диван.
— Так, або ти припиняєш виставу і зізнаєшся, або я...
— Або ти що?
— Пошкодую про цей Новий рік! І про дурну есемеску, і про все своє життя взагалі! Про те, що Дробот мене не подер на шматки!
Це вже була істерика.
— До чого тут Новий рік, і яка есемеска? — Олег тупо стояв на своєму.
— То ми з тобою не познайомилися на новий рік?
— Звісно, ні.
— І ти не отримав у новорічну ніч есемески, яку я відправляла сама собі?
— Нічого такого не було.
— І це не твій номер...
Вихопивши телефон, Ірина піднесла табло з набраними півгодини тому цифрами до очей Олега. Вони знову зреагували. Дідько! Він упізнав свій номер, але тупо й незграбно продовжував грати безглузду виставу! І з його губ рішуче злетіло:
— Ні.
— Ти брешеш! Нахабно і безсоромно. Навіщо рятувати жінку, щоби потім з нею отак... Це твій номер. У тебе погляд змінивсь. Я ж зараз на тебе дивлюся! А ще є люди, котрі бачили, як ти купував стартовий пакет з оцим номером. Вони й допомогли знайти тебе. А ти вважав, що наша зустріч у гіпер-маркеті та розсипані апельсини — це випадковість?
— Я й не заперечую, що купував цю сім-картку, — помовчавши, відповів Олег. — Але номером користується інша людина.
Це спрацювало наче битою по голові. В очах попливло. Олег не брехав.
— Хто?! — видихнула Ірина.
— Не розумію тільки, яким чином...
— Хто!!! Хто ця людина?
— Мій друг. Мій дуже близький друг. Найближчий.
Оніміння почало розвиватися десь у животі, розливаючись важкою хвилею по руках і ногах Ірини. Зараз відніме мову, і вона не спроможеться на кілька наступних, дуже важливих слів. Зуміти б набрати повітря! Так лоханутися... Найбільше у житті! Що там «Корандо» з його головорізами! Вона кохала до нестями одного чоловіка, спала з іншим, а прийшла дякувати взагалі невідомо кому. Принаймні до цього йшлося.
— Але ж він Олег...
— Олег. Дем'янчик. І я також Олег, тільки Нестерович. Отже, обидва — Олеги, від народження. Він попросив, я й купив.
Справді, Альбіна тоді також просила купити їй стартовий. І в трафунку з Олегом, тобто з Олегами, вона, Ірина, не подумала навіть, що номером може користуватися хтось інший.
А рівні м'язисті ноги і довгі пальці того, хто стояв навпроти, вже не приворожували. Навпаки. Хотілося швидше піти геть. З огидою ковзнувши поглядом по знайомому ліжку, Ірина просичала:
— Адреса... Де він живе? Я не дам тобі жити, поки не назвеш його адреси!
— Чому ж так нервово... — не зрозумів Олег. — Міцкевича, 21, перші двері у крайньому під'їзді. Вулиця перпендикулярна до моєї, за два квартали звідси. Навіть ріг будинку видно, якщо глянути з вікна.
— Дякую, — зовсім іншим голосом проказала Ірина, розправляючи плечі. — Сподіваюся, на цьому наше знайомство буде завершене, якщо, звісно, ви сказали правду. А якщо ні, то продовжиться, але, на відміну від попереднього, не буде для вас приємним.
Той, кого язик тепер не повертався називати Олегом, дивився з повним нерозумінням та образою, на які, якщо бути відвертим, він усе-таки не заслужив, адже справді не зробив їй нічого поганого. Втім, хто для неї цей чоловік, аби перейматися ним? Член з яйцями, не більше.
Вибігаючи, вона навіть не повважала за потрібне зачинити двері.
XXVII
а відміну від попередніх, за цими дверима жила мрія. Тому й не душило хвилювання. Рука торкнулась старих, оббитих дермантином дверей, вигляд яких викликав довіру. За ними — тиша. А що, як вона, Ірина, запізнилася? Можливо, є якийсь нюанс, і той, з ким вона щойно розпрощалася назавжди, попередив Олега, щоб той устиг зникнути. От тепер наново замлоїло під грудьми.
Ірина притиснулася вухом до дермантину і натисла кнопку мобільного. Тільки-но почала грати мелодія, зупинила виклик. Господар був удома. Пальці торкнулися дзвінка. Ірина ловила кожен звук, але кроки й тут не поспішали озватися з глибини кімнат. Замість цього гучно та дзвінко клацнув замок, примусивши її здригнутись. Усе відбулося так, наче господар стояв під дверима, чекаючи на неї, проте не одразу наважився відчинити. Отже, той, уже колишній Олег таки попередив друга. Та голос пролунав чомусь здалека: