XXIX
закритий простір маленької квартири Ірина повертала поступово. Картини щойно почутого вперто стояли перед очима. Думки, навіяні розповіддю, не збиралися відступати. Здавалось, отой нічний дощ продовжує стукати по вікнах, даху і парасолі над головою, спричиняючи свого роду гіпнотичну дію та не бажаючи відпускати.
Кава у її горнятку давно вистигла. Сьорбнувши, Ірина спробувала остаточно повернутися в реальність. Видіння з'являлися тепер у свідомості по черзі й уривками. Від них важко кудись подітися.
— Ти нічого не наблудив? Не забув там своїх речей? Або навпаки: його — тут?
— Ні.
— Не знаю... Як хочеш, а у мене в голові не вкладається. Фантастика... Нерухома людина...
Рвучко підвівшись, Ірина перейшлася кімнатою.
— Не ходяча, — виправив Олег.
— Ну, так. Однаково.
Потрібно «скинути» оте нагромадження картин у власній уяві й подумати конструктивно. Поки є час і можливість.
— А... Я знаю, при розслідуванні такого роду випадків залучають кінологів. Ти не думав над цим?
— Думав, — знизав плечима Олег. — По-перше, дощ. Лило до рання. Гадаю, це змиває сліди і запахи. Та й дві доби вже минуло. Знаєш, скільки там натоптали?
— Можливо, — згодилась Ірина. — Усе-таки — фантастика. Не віриться отак, тверезою головою. Ні, я розумію, що ти розповів правду, але... важко уявити.
— Ти ж сама бачила, на власні очі, — знизав плечима Олег.
— Але скажи, як тобі вдалося? Придумати... і найголовніше — здійснити!
— Людина багато на що здатна. Просто до пори до часу не здогадується про це. А коли настає екстремальна ситуація і потрібно рятуватися, щоб вижити — отоді відкриваються можливості.
— Рятуватися... — повторила Ірина. — Рятуватися мала я. Тобі нічого не загрожувало.
Олег відповів не відразу.
— Так склалося життя, що я вже не думав про себе відокремлено від тебе. Ми... пробач, я — зайшов надто далеко. Ти... тобто, жінка, яка... — він вказав рукою у бік комп'ютера, — стала частиною мене. Частиною мого життя. Мені страшно це згадувати. Отой момент, коли ти розповіла усе. Я злякався. Найдорожча у світі людина мала пропасти, а я нічим не міг зарадити.
— Але ж ти справді не міг...
— А ти б повірила? Я вже не достеменно пам'ятаю, що тоді говорив тобі. Мову геть зовсім відібрало, а ти так наїхала... Ну, щось точно казав про хворі ноги...
— Не повірила, — зітхнула Ірина. — Світ надто підлий та підступний, щоб вірити подібному в такі моменти життя. Тим паче, ноги твого друга вмить перед очима постали.
— Ну ось... — розвів руками Олег. — А ти кажеш... Розгубивсь я зовсім. Одна-єдина у світі жінка, без якої я — ніщо, просить допомогти, у чотири руки зіграти. А я реально не можу! Інвалід! Людина тільки наполовину. Образно кажучи — однорукий, у чотири не зіграєш, хоч здохни. А залишитись осторонь... От, що ти відчувала б, якби кохана людина гинула на твоїх очах? А я ще й мав стати для тебе тим, хто покинув, не допоміг, залишив у біді. Як жити далі? От і зіграв як умів — у три руки, так би мовити. На що здатний...
— Добре вийшло, не те слово... — задумливо проказала Ірина. — Вибач, але мені потрібно вийти. На повітря.
— Кури тут, — запропонував Олег.
— Ні, ти ж не палиш.
— Мені не шкодить, кури.
— Хочу на повітря, — вона ще раз попросила пробачення.— Я... повернуся. Зараз.