Оце такий останній поворот складного шляху до істини. Ірина на мить заплющила очі, хоча навколо вже й так панувала темрява. Таким чином результат усе-таки сумний і прикрий. І нехай на його попередньому відрізку повороти від кращого до гіршого й навпаки постійно змінювали один одного, змушуючи її кожного разу думати, що це — точно останній, тепер дива вже не станеться.
Життя виявилося все-таки сумною та жорстокою штукою. Власне, Ірина ніколи в цьому не сумнівалась, але кожна людина, якою б досконалою вона не була, здатна спалахувати марними надіями. Тьху! Соромно. «Підла істота»... Останнє стосувалося бовдура у червоній шубі.
XXX
рина увійшла, не стукаючи. Олег сидів у кріслі там, де й годину тому.
— Довго ти курила.
— А! Так... сиділа, думала.
— Про що?
— Про усе, що відбулось. Я взагалі не вразлива людина, усяке бачила. Але за оцей останній період... Віриш — навіть для мене забагато.
— Вірю, — лише тепер Олегові очі, здавалося, звикли до неї і припинили розглядати.
— А це що таке, — запитала Ірина, вказуючи на поперечини, які перетинали простір усіх приміщень вище рівня голови. — Для чого? Схоже на перголу під рослини, які в'ються, а у тебе ж нема...
— Це — мої ноги, — пояснив Олег.
— Незрозуміла... Розтлумач.
Руки інваліда зловилися за вмонтовану в стіну трубу, а потім за наступну, вчеплену вище. Тіло піднялося з візка і, перехопивши руками по ще двох трубах, він уже висів на тій, що була під стелею. А далі, перебираючи по перекладинах, «пішов» на руках до іншої кімнати. Нерухомі ноги, звисаючи, ледве торкалися доріжки. Через кілька секунд він повернувся, «йдучи» ще швидше.
Посеред кімнати Олег зупинивсь і розслабив плечі, продовжуючи висіти на кистях. Від цього тіло «видовжилося» на кілька сантиметрів, і стопи чітко стали на підлогу — всією площиною. Ще невеличке послаблення рук — і дещо підігнулися коліна. Він дивився згори на власні ноги і, змінюючи за допомогою м'язів рук положення висячого тіла, надавав їм природного положення. Тепер складалося враження, що він стоїть на ногах сам, а конструкцію з труб, навпаки, підпирає, тримаючи руками.
Потім м'язи живота ледь порухалися, завертаючи таз, і рука напружилася, відриваючи ногу від доріжки. Продовжуючи обертальний рух, тіло викинуло ногу вперед, а та сама рука поставила її на підлогу. Відразу ж інша рука перехилила тіло у відповідний бік, і пішла у хід друга нога, а протилежна рука перестрибнула на іншу перекладину. Збоку складалося повне враження, що інвалід іде на своїх двох. Очевидно, довгі й напружені тренування подарували нещасному змогу «ходити» хоча б таким способом.
— Ну, ти даєш... — тільки й похитала головою Ірина. — Ніби насправді.
— У мене тепер усе ніби насправді, — пояснив Олег. — Хожу ніби насправді, і «хондою» їжджу, працюю... і...
— Що — «і»?
— І навіть кохав ніби насправді. Непогано, до речі, виходило. Якби не твій Дробот, можливо, ми б і досі займалися цими збоченнями. Напевно, ти тепер інакше й не вважаєш?
— Навіщо ти так? — заперечила Ірина. — У житті є багато чого різного, незвіданого. Людина ніколи не здогадується, чого ще доведеться спробувати. І знаєш, я... справді не шкодую про цей віртуальний роман. Перед тобою — жінка, котра звикла реально дивитися на світ. Тому усвідомлюю, що багато у чому недосконала. Ти відкрив мені очі на декого і дещо. І я за це вдячна. Завдяки тобі мені вдалося побачити свої не лише приховані вади, а й можливості. Наприклад, ніколи не думала, що здатна на глибоке почуття. Не знала, що можу захопитися думкою про людину, можливе власне щастя і боротися за нього. Дуже багато ти мені відкрив та пояснив. Свого роду збурив мене щодо того, де, я вважала, — усе спить вічним сном. Тож нині далека від думки про якийсь негатив стосовно нас.
Олег слухав мовчки, не перебиваючи.
— Чому мовчиш? — не витримала Ірина.
— Тебе слухаю. Ти говориш. У тебе краще виходить. А я... Що я, власне, можу сказати? У мене також тверезе сприйняття. Ти сама усе бачиш. Для реального спілкування я не підхожу. Тому й висловив умову — ніколи не зустрітися. Шкода, але нічого не поробиш — життя розпорядилось інакше...
— Знаєш... — Ірина зібралася з думками. — Я розумію, мої манери не всім імпонують. Але я так звикла. Ходити навколо, мимрити і берегти чиюсь психіку — не мій стиль. Тому хочу просто зараз з'ясувати стосунки, щоб у майбутньому не виникало непорозумінь. Ти згідний?