— Не продовжуй, — попросив Олег. — Я зрозумів напрямок твоїх думок. А слухати це і зайвий раз усвідомлювати свою неповноцінність усе-таки неприємно.
— Пробач, я захопилася. Не ображайся.
— Нічого. Напевно, ти таки права.
— Права в чому? — не зрозуміла вона.
— У тому, що кохання — це гра за правилами. Цей твій вираз добре запам'ятався. Переконував тебе у зворотному, а дарма. Тепер і сам бачу. Я знав, що нам не можна зустрічатись у реальному житті, тому й попередив одразу. І далі непогано виходило. Та щойно ми порушили оті правила — усе «накрилося». Проте я не ображаюся на долю. Те, що довелося відчути, — воно того варте. А врятування життя дорогої тобі людини в обмін на її втрату для себе... Тут обирати не доводиться, принаймні для мене.
Тепер уже Ірина намагалася щось сказати, але він застережливо підняв руку.
— Я також завжди намагавсь уявити тебе. Яка ти є. І завжди уява несамохіть малювала доволі скромні жіночі портрети. Відверто не бажаючи ніколи зустрітися, підсвідомо я боявся, щоб ти не виявилася надто гарною. Адже тоді — жодних шансів. Хоча вони так чи інакше були лише до першої зустрічі. А коли довелося тебе побачити, то теж зрозумів, що не почав би цього віртуального роману, знаючи, як ти виглядаєш. Надто велика прірва між мною як чоловіком і тобою як жінкою. Можна було б зіграти на твоїх почуттях жалості та вдячності з розрахунком побачити тебе ще кілька разів. А потім що? Собі зайві муки, тобі незручність. Тому і я також буду з тобою відвертий і розповім те, чого ти не знаєш. Сподіваюся, це дасть тобі змогу піти звідси спокійно, не переймаючись муками сумління за якусь там невдячність. Справа в тому, що, врятувавши тебе, я лише повернув свій борг.
— Як це... — не зрозуміла Ірина. — Яким чином?
— Дуже просто. І... закохався, до речі, у тебе теж не тому, що позбавленому руху інвалідові раптом схотілося любовних утіх хоча б у віртуальному світі, якщо вже неможливо по-справжньому. Так склалося, що ти першою врятувала мені життя. Я лише виявився вдячним. Тепер ми квити.
Ірина дивилася на нього «квадратними» очима, не спроможна збагнути зміст сказаного.
— Твоя есемеска, ну, та, що ти помилково надіслала під Новий рік... Ти пам'ятаєш? Ти ж розповідала, що купила новий телефон і задля приколу кинула її сама собі зі старого, бо було дуже самотньо й знала, що ніхто такої не пришле. А мені тоді... Мені реально не хотілося прокидатись у новому році. Скінчилися моральні сили. Зовсім закінчились. Олег, той, з яким ти познайомилася помилково, за допомогою федерації плавання знайшов кількох спонсорів і організував мені обстеження у клініці за кордоном. У Росії, в Санкт-Петербурзі. Я ще на щось сподівався. Завжди сподівався! Вони відібрали у мене останню надію. Вирок чіткий і конкретний — жодних перспектив. Я не витримав. За півтори години до Нового року, коли усі навколо веселилися, переді мною стояла склянка з тим, що не дозволило б здолати цей рубіж. І я б її випив. Вагань не було жодних. Просто ще зайвий раз намагався згадати, чи не забув чогось доробити у цьому житті, адже потім уже не повернешся. І раптом твоя есемеска... «Знаю, що ти є. Знаю, що тобі неймовірно важко. Будь ласка, тримайся...»
Тиша запала надовго. Він поїхав на кухню і заварив каву, а коли повернувся, голос уже не тремтів й очі дивилися твердо та впевнено.
— Словом, я не зміг. Думками був уже в іншому житті, а отих кілька слів... Невідомо чиїх, але народжених десь у глибині душі людини, якій ти не байдужий... Вони — наче гачок, закинутий із цього, старого життя, з якого зібрався піти. Втримали. А далі... Далі ти знаєш. Тож нема потреби ускладнювати. Ми квити. А кохання — справді лише гра за правилами. Правил не було дотримано через важливіші реалії, котрі виникли несподівано. Нічого страшного. Буде життя — буде й кохання. Принаймні, у тебе точно буде. Допивай каву і йди спокійно. У цьому світі — кожному своє. І якщо усе нормально та вдумливо осмислити, нам обом варто задовольнитися результатом.