Ірина намагалася зловити його погляд, адже лише так можна перевірити, чи відповідають слова людини її думкам, та Олег не схотів. Досить! Це був якраз той момент, коли випала нагода найзручніше припинити ці ковзання на слизькому і похилому. Чим швидше, а далі — кожен своїм маршрутом...
— Гаразд. Я рада, що ти усе нормально розумієш, — вона підвелась і ще раз озирнулася по стінах. — І повір, завжди пам'ятатиму, що саме ти зробив, завжди відчуватиму вдячність. Знаєш, тепер у мене, напевно, буде більше навантаження, але ти телефонуй при нагоді. Розповіси як живеш. Ну і... не знаю, можливо, колись не буде кому до крамниці... або якесь інше доручення — я вирву півгодини, привезу.
Сміх його прозвучав достатньо щиро. А посмішка, хоч і не дозволяла розрізнити, що відчуває ця людина у такий момент, не була кривою.
— Дякую, що ти..., — він дивився в очі Ірини. — Не переймайся.
— Ні, чого ж! Я абсолютно серйозно!
— Я також. Якщо моя «Хонда» догнала джип, то до крамниці якось доїде.
Двері заклацнулися за її спиною. Звичайні типові двері, які тепер ставлять скрізь, вироблені, як і чимало іншого, у Китаї. Проте вони мали одну особливість. Виняткову особливість. За ними були Країна Чудес і Підземелля Померлих Мрій одночасно. А для Ірини двері зачинилися навічно.
XXXI
тративши боса, «Глобус» не почав жити новим життям, хоча дехто з його працівників і плекав такі надії. Не встигла звістка про таємничу і передчасну кончину Дробота облетіти усіх, як із центральної філії в Німеччині було призначено координатора, який одразу жорстко взяв процеси у свої руки. На місці обов'язки директора виконувала Ірина.
Координатор приїхав наступного ж дня після виявлення тіла у чорному «Міцубісі». Ганс Хофнер виявився спокійною діловою людиною. Упродовж двох днів вони з Іриною безвилазно сиділи в її кабінеті, вникаючи у справи. Німець був приємно здивований діловою хваткою заступниці покійного директора, а також її неабиякою компетентністю.
Кабінет Дробота опечатали правоохоронці, які прибули цього ж дня. Слідча група працювала до вечора — опитували працівників, оглядали приміщення, копирсались у столі та меблях. Складалося враження, що вони не знають, чого шукати.
Відповідні фахівці займалися й комп'ютерною частиною справи, і тут уже Ірину розривали на два боки. Вона вводила експертів у курс справ, адаптувала до специфіки фірми, допомагала з'ясовувати вузькі фахові питання.
Збоку власна поведінка здавалася природною, принаймні собі самій. Вона охоче погоджувалася на співпрацю, підганяла інших, посміхалась... А внутрішня напруга тим часом давила із середини, загрожуючи прорватись і вилізти назовні невдалим вчинком, словом або мімікою. Ірина швидко рухалась, усе встигала, відповідала, майже не замислюючись. А там, у глибині, наче заважало якесь затиснуте гальмо, не дозволяючи оперативно думати та діяти. Ці люди також були фахівцями у своїй справі, й найменший неточний рух з її боку міг дати їм зачіпку, за якою, власне, вони приїхали.
Зовнішність і манери Ірини завжди вбивчо діяли на чоловіків, і ближче до вечора, коли вона вже оговталася від круговерті, що розпочалася надто швидким темпом, удалося ввести в дію й цей засіб. Один із прибулих, Андрій — працівник головного управління по боротьбі з кіберзлочинністю — несамохіть затримував на ній погляди. З ним і довелося найбільше стикатися.
Німець поїхав обідати до ресторану, обіцяючи, що за півтори години повернеться. Вибачившись, що не може скласти йому компанію у зв'язку з розслідуванням, що наклалося так невчасно, Ірина схилилася над тим, хто домучував апарат Дробота, з якого на той час уже познімали відбитки пальців. Голос її, у таких випадках низький та тихий, убивчо парлізуюче діяв на всіх без винятку.
— Давайте я вам хоч кави зроблю... Ні, ну я також належу до трудоголіків, але про їжу намагаюся не забувати...
Через десять хвилин вони вдвох уже сиділи в її кабінеті, позаяк керівники групи забралися з офісу.
— Хоч на двері не оглядатимусь, — усміхнувсь Андрій. — Сьогодні Дмитрович керує. Йому б не сподобалося. Розпивання, знаєте, зі свідками та підозрюваними...
— Кругом свої «мухи»... — погодилась Ірина. — Валентин Вікторович також косо на усіх дивився. Бувало, якась ділова зустріч, а він уже зиркає, хто з конкурентами каву п'є...
— До речі, ви мене приємно здивували, — підлещувався «кібермент». — Жінки рідко бувають грамотними у цій справі. Ви молодець. Не пробували кращу роботу знайти?