Робочий ноут Андрія швидко вантаживсь, і стрілка відкривала на екрані нові й нові сторінки. Усе це були зламані поштові скриньки Дробота. Ментівський «хакер» працював справно, вишукуючи листи покійного шефа, що понадходили головним чином безпосередньо перед загибеллю та відразу після неї. Маса матеріалу здебільшого специфічного фахового, змусила Андрія «забуксувати». Ірина переглядала листи, і їй, як правило, вдавалося пояснити кожний, після чого він скидав їх в окрему папку, назва якої свідчила про те, що звідси вже не витягнути пристойної нитки для розвитку слідства.
Та була й значна частина пошти, суть якої з'ясувати отак з ходу не вдавалося навіть Ірині. Таке листування Андрій скинув на флешку і просив при нагоді... Це скидалося радше на такий собі «чоловічий» хід — доволі зачовганий, який мав на меті зовсім інше, ніж пошук істини щодо загибелі директора «Глобуса», проте йшов в унісон з її бажаннями, принаймні у цьому напрямку. Зарікшись бути обережною, вона згодилася.
XXXII
а всі довгі роки чесної праці слово «перепочинок» для Ірини означало здебільшого зміну роду діяльності, адже відновлюватися, склавши руки, було протиприродно для її натури і таким чином малоефективно. Тим паче, коли навколо ще залишалося чимало наболілого.
От і зараз, вихопивши для власних потреб якусь неповну добу, Ірина засіла над флешкою. Від цього нікуди не подітися. По-перше, Андрій не відчепиться, і її так чи інакше потрібно переглянути й віддати. По-друге, співпрацювати зі слідством і мати якийсь канал, аби залишатися хоча б частково в курсі подій — у її інтересах. А по-третє...
Ні, такі як Андрій не цікавили її взагалі. Те, що було по-третє, називалося інтуїтивними моментами, їм Ірина ніколи не надавала основної переваги, але й не нехтувала ними. Інтуїція — важливий фактор, і не правий той, хто приписує цьому явищу надприродне походження. Насправді усе просто. Мозок людини — не комп'ютер, хоча навіть машина іноді помиляється і «не стягує». Що вже говорити про людську голову! І чим більше навколо матеріалу для вирішення якихось питань, чим значніший у даній сфері досвід людини, тим більше на неї навантаження. І навіть тоді, коли народжується повністю обгрунтоване та чітко окреслене рішення, завжди десь на задньому плані залишаються якісь дрібніші деталі, не настільки важливі й тому не враховані як фактори його прийняття або неприйняття, оскільки просто не здатні вміститись, адже ресурс людського мозку не безмежний. Проте вони не відкидаються і продовжують варитися десь там глибоко в голові, наче лава у сплячому вулкані. Тоді ніби й нема чіткої думки, а щось таки спонукає... Оце й є інтуїція.
Саме вона й була значною мірою винна у тому, що Ірина, опинившись удома, засіла за флешку. «Таймювер» на компі покійного шефа цього разу був запущений без найменших озирань на двері, й нова, правда, поки що тимчасова директриса у чистосердечному бажанні допомогти слідству знову блукала віртуальними коридорами, які донедавна належали Дроботу.
На свіжу виспану голову та спокійні нерви справа пішла швидко. Розкривши чергового листа, Ірина, зорієнтувавшись «із грубшого», цілковито занурювалась у робочі документи небіжчика і невдовзі знаходила обґрунтування їхнього змісту. Матеріал, що пояснював його призначення, збирала у посилання і прикріплювала до нього. А далі нехай Андрій вирішує, цікаво це для слідства чи ні. Робила все фундаментально і на совість. Нехай оцінять. А ще хай зайвий раз попотіють у свідомо хибному напрямку. Менше часу залишиться, щоб натрапити на справжній.
За весь період після загибелі Дробота Ірину лише кілька разів відвідали тривожні думки. Бони були швидкоплинними і не відволікай надовго. З її погляду тут усе було тихо й надійно. Час минав. І якщо б раптом хтось щось мав... Давно б уже вилізло. Правду сказав комп'ютерний опер — за гарячими слідами таке не розкривають. Думка ж про те, що оце «таке» — взагалі єдине у своєму роді за історію криміналістики не лише цього мегаполісу, її чомусь не спадала. Вочевидь, у даній ситуації цей аспект був другорядним.
Однак на кінець дня Ірина таки забуксувала. Далася взнаки втома. Та й лист, що не означав нічого особливого, ніяк не вдавалося приладнати до якихось конкретних справ фірми. З іншого боку, це зіграло їй на руку, адже Андрій наполегливо запрошував на горнятко кави. Проте бажання добити роботу до кінця мало на меті не лише відмову несподіваному претендентові. Щось бентежило її, не дозволяючи махнути рукою. А якщо врахувати час надходження листа, ставало ще цікавіше. Кореспонденція, про яку йшлося, з'явилась у ящику Дробота за п'ять хвилин до початку «клубного столу» — заходу, який за щасливим збігом так і не став фатальною подією в її житті. Проте тоді лист не мав перспективи прочитання — надійна програма захищала його «розпакування» зусиллями адресата. Навіть такий монстр програмних технологій як Дробот не зміг би здійснити це упродовж двох годин. Ключі ж для розкодування надійшли акурат за десять хвилин до закінчення тієї ж конференц-розмови, таємницю якої оберігав покійний і про яку навіть не здогадувавсь Андрій. З огляду на це варто було так усе й залишити.