XXXIII
итуація, коли від безсилля і неможливості чогось досягти хотілося крутитися дзиґою на місці трапилася з нею вперше. Ніколи раніше, якими б не були завдання, вона такого не пам'ятала. Ласий шмат висів перед самим носом, і можна було скільки завгодно підскакувати й клацати зубами — він залишатиметься недосяжним.
Чому то воно так, що спокійне життя неможливе? Чому постійно мусить з'являтись у ньому новий головний біль, щойно даєш раду попередньому? А може, це просто її стиль? Адже долати перепони — цілком пристойна штука, аби займати місце життєвого кредо.
День минав за днем, а шляхом логічного мислення завдання не вирішувалося. Завдяки можливості, що подарував Андрій, Ірині вдалося легально облазити усе віртуальне господарство покійного, використавши різні можливі й майже неможливі методи, зазирнути у найменші закутки. Кода не було. Отже, найімовірніше, берегли його таки у голові.
Це повністю вибило Ірину з колії. Здавалось, у неї працює «додаткова лінія», другорядна, і вона розв'язує проблеми «Глобуса», керує, звітується, ходить до маркету, говорить з Альбіною. На Ірину звалили тепер геть усе. А її основна лінія зациклилася на багатствах небіжчика та шляхах його привласнення. І враховуючи, що важкість повсякденних завдань аж ніяк не зменшилася, витримати такий темп і напругу допомагало хіба що якесь диво.
Якщо зміна тактики не приводить до вирішення питань, потрібна інша стратегія. Це — один з основних принципів. Чому ж його досі не застосовано? Неділя підходила для цього якнайкраще. Ірині вдалося виспатись і вона, вставши зі свіжою головою, зварила кави й присіла за комп'ютер. Вигляд її домашнього ноута викликав недоречні спогади. Проте обійшлося без ностальгічних мотивів. Лише згадка — колись, не так давно, він регулярно працював, аби забезпечити її потребу, ту, без якої, здавалося, жити неможливо. І висновок — виявилося, можливо. І навіть пристойно. І навіть цікаво. А отже, ця тимчасова «шиза» таки не головне у житті. Долання перешкод. Самоствердження. Перемоги. Драйв. Ось що є істинною суттю.
Цього ранку їй таки вдалося підійти до проблеми з іншого боку. Припустимо, код не захований у тенетах Дроботових мереж. Припустимо, тримався лише у голові. Нехай так. Та чи означає це, що він утрачений назавжди? Якимось же чином цей набір символів мав потрапити у шефову голову, коли вона була ще здатна думати!
Логічно — місцем прилаштування трьохсот «штук» «євриків» не мав бути один з рахунків покійного, якими той користувавсь. Інакше, при розкритті оборудки, а такий варіант, як не крути, не унеможливлювався, створювався незаперечний доказ, які його участі у фінансовому злочині. Отже, рахунок мали створити інші: ті, які йому платили. Вони й мали повідомити код.
Учепившись за цю нитку, Ірина сунула далі. Очевидно також, що код у таких випадках повинні повідомляти не в останню мить. Той, хто надає послуги й отримує за них гроші — у даному випадку Дробот — має бути впевнений; що його не кинуть. Тож код він повинен був отримати раніше, аби змогти перевірити його справжність і бути впевненим у своєму безперешкодному доступі до рахунку. Ось так. Тоді логічно припустити, що код до банківського рахунку мали надіслати тоді ж, як надійшов лист, що передував початкові «клубного столу» «Корандо». У цьому випадку Дробот мав достатньо часу його ввести й уздріти на власні очі, що рахунок доступний. Тоді він міг знищити або заховати його та чекати закінчення конференц-розмови і надходження грошей. Отже, певного моменту код прийшов на шефів комп'ютер, адже надсилати його на мобільний телефон або повідомляти у розмові було справою ризикованою.
Припустимо, небіжчик одразу знищив код. Але в такому випадку цю інформацію можна відтворити за допомогою відповідної програми, якщо протестувати вінчестер. І якщо навіть не вдалося б прочитати код, можна було принаймні побачити, що надходив файл і його стерли. Вона зробила це. Проте жодного надісланого файла не знайшлось. У чому заморочка?
Господи, яка чортівня! Та на той час Дробот уже не дихав і сісти за свій робочий комп не міг. І все, що йому надсилали за цей період, шеф не прочитав, і воно автоматично стало надбанням Ірини. Тобто, ніякого коду вони під час «клубного столу» не надсилали. Отже, зробили це раніше.
Отака логіка спала на гадку несподівано. Трапляються ж прозріння! Ну, невже?!
Два дні перед цим Ірині довелось увійти до кабінету шефа й отримати кілька папірців з даними та купу вказівок. І за цих кілька хвилин вона зуміла запримітити нетипове. Серед паперів та письмового приладдя на столі збоку валялися невеличка викрутка та кілька гвинтиків на білому аркушикові. Вона ще поставила на стіл теку що тримала в руках, і шеф роздратовано посунув її, адже гвинтики могли розкотитися навсібіч. Дробот поспішав і нервувався. Тому злісно зауважив, що розпоряджатися належить лише на своєму столі.