Лише тепер сяйнула ця думка, адже Ірина добре знала, що то за гвинтики. Такими кріплять обшивку системного блока, і відкручують їх з однією метою: коли потрібно зняти її, щоби дістатися до нутрощів комп'ютера. Вочевидь, обшивка на той момент стояла під столом, тому її не було видно. Навіщо Дробот лазив усередину комп'ютера в такий час? А от навіщо. Саме тоді міг надійти код. І шеф добре розумів, що стерту інформацію можна відновити. Повне стирання забезпечують лише за умови відформатування вінчестера. Але тоді зникне взагалі все. Звісно, такий варіант не влаштовував. Можна вчинити простіше. Знищити файл із кодом, попередньо запам'ятавши його, тоді зняти вінчестер, перекачати з нього інформацію на такий самий і поставити новий на місце. Все. Перекачування не несе даних про те, що було стерто. Лише наявну інформацію. А вже після цього старий вінчестер переформатувати або ж узагалі знищити. Тільки таким чином усе потрібне зберігається, а до секретного вже не дістанеться ніхто.
Якщо так і трапилося, то є неабиякий шанс. У Ірини навіть запаморочилося в голові. Чорти... Увесь смак ситуації у тому, що, зробивши це, Дробот одразу поїхав і пропав. Лише вона, більше ніхто, розуміла куди і чому. Озброївшись, шеф вирушив ліквідовувати Олега, на чию вудку спромігся так примітивно попастись. Отже, на той час у нього було дві надважливі справи — переформатувати старий вінчестер, щоб уже «ніхто й ніколи», та вбити людину, котра стала віртуальним свідком його таємниць.
Як одне, так і друге потребувало часу. Що виявилося важливішим? Що належало зробити першочергово? Обирати не довелося. Звісно, Олег ніс у собі значно більше небезпеки. Вінчестер, на якому вже практично нічого не було, міг і почекати кілька годин, а помирати Дробот, звісно, не збирався.
Вінчестер. Де може він бути?
Де???
Дорвавшись до кабінету небіжчика, як уперше, так і в наступні рази, Ірина понишпорила на совість. Що-що, а зайвого «вінта» вона побачила б обов'язково. Сховати реально не було де. Машина?
За логікою, Дробот мав би забрати його із собою, а потім удома легко б упорався з цим завданням. Міг би і взагалі знищити його, що також потребувало часу, адже так просто не викинеш. Сто відсотків — шеф узяв вінчестер із собою. О мама-мія...
Якби знати розклади, вона б обов'язково, пересилюючи жах та гидливість того вечора, ретельно оглянула б джип. А місць там залишалось ого скільки. Наприклад, бардачок, ще й не один. Навіть елементарно під сидіння міг кинути! М-м-м... Отже, зараз ця штука десь у ментівці серед речових доказів. Найімовірніше. І можливо, з нею попрацювали. Але навіть якщо пропустили через програму відновлення, — нічого не зрозуміли. Або...
Ця думка не могла не виникнути. Або Олег. Він забрав Ірининого ноута, бо знав, що це необхідно зробити. А раптом поруч лежав ще й вінчестер? Узяв би Олег його чи ні? Міг узяти, оскільки розумів, що там також може бути важлива інформація. Припустімо, перекачана з її ноутбука. Міг узяти.
Бажання зустрічатися з ним не мала ніякого. Стосунки з Олегом Ірина тепер не могла б навіть з натяжкою зачислити до категорії моральних травм, проте відчувалося щось нетипове для неї. Негативні емоції шпигали щоразу, коли думки завертали до квартири з дермантиновими дверима, в якій ходять одночасно руками й ногами. Щось таке обов'язково починало ворушитись усередині, й воно не те щоб опускало, але принижувало її у власних очах.
Та дідько з тим! Тільки надуманих емоцій бракувало, коли йдеться про такі суми.
«Кашкай» швидко здолав відстань поза межами години пік, а ноги за кілька секунд винесли її на перший поверх. Та й клацання замка довго чекати не довелося.
— Можна увійти? Як ти?
Це був той мінімум фраз, які довелося мовити.
— Жодних змін, — знизав плечима Олег. — Усе як зазвичай.
— І проблем, пов'язаних з отим усім, не було?..
— Гадаю, що й не буде.
Він не бажав їй допомогти, сказавши щось на кшталт «тільки не говори, що ти прийшла для того, аби про це спитати». Проте погляд Олега красномовно свідчив, що це й так зрозуміло.
— Ну... я дуже хотіла у цьому переконатися, — почала Ірина, — але заглянула не лише для цього...
— Я розумію, — підштовхнув Олег.
— Мені потрібно ще дещо дізнатися. Щоби бути цілком спокійною.