— Нічого... — вираз нерозуміння співрозмовниці змінив його обличчя. — Далі у звичному ритмі. Все-таки щось сталось. Я бачу.
— Справді нічого поганого, — запевнила Ірина. — І навіть завершилася моя співпраця зі слідством. Допомога з фахових питань. Можна розслабитися. Знав би ти, в яких напрямках вони шукають... Дуже далеко. Та й без особливого натхнення. Гадаю, їхній поїзд уже за горизонтом. Хоч я обіцяла не згадувати, пробач.
— Ні, дякую за новину, — Олег відкинувся на спинку. — Якось підсвідомо таки переживав... Але якась інша причина однаково привела тебе до мене.
— Ніяка, просто... Я ж казала, що забіжу колись. Ну, привід, звісно є. Тепер я, уяви, — директор філії. Завдяки тобі, як не дивно.
— Давай не будемо так трактувати, — попросив Олег. — Неприємно, адже малося на меті не це. Так що...
— Гаразд, — згодилася вона. — Вибач. Усе ж таки, поки що, не знати чи на постійно, я керуюча. Фірма загалом належить німцям. Приїжджав їхній представник високопосадовий — знайомитися, перевіряти. Залишився задоволеним. Контакти тепер, сам розумієш, через мене. Ну і... Словом, трапилася нагода, і я прозондувала одне питання. Медицина їхня круто «стоїть» щодо твоїх проблем. Організувати обстеження в будь-якій з їхніх провідних клінік — нема питань. Загалом елементарно. Давай готуватися.
Олег лише гмукнув.
— До чого? До поїздки туди? Відпадає. Все. Тема закрита.
— Чому? — не зрозуміла Ірина.
— Тому. Ці питання зняті з мого порядку денного. Точніше, життєвого. Крапка.
— Як це зняті? Як вони можуть бути зняті?!
— Я розповідав. Повторювати не хочу. Давай про інше.
— Ні, — заперечила Ірина. — Не розумію цього. Такі питання не можуть бути зняті. Ніколи. Ти прокатався до «сусідів» за мізерні бабки, які вдалося нашкребти, тобі навішали локшини на вуха, і це все? Все, що можливо зробити? Це привід сприймати результат остаточно і бути задоволеним?
— Це — солідна клініка, — не погодивсь Олег. — Військовий госпіталь. Усесвітньо відомий. Так чи інакше, вони в курсі можливостей світової медицини з даного питання. Може, у твоїй Німеччині й краще зробили б якусь операцію, не заперечую, але ще раз повторюю — таких перспектив нема. Ніде. Ми допитувалися про це. Відповіли чітко — ніде. А обстеження зроблено всі можливі.
— Я не вірю, — заявила Ірина. — Не вірю — і все. І пропоную тобі зробити ще раз, тільки вже там.
— Марне викидання грошей. Якби була хоча б найменша надія, мені б сказали. Говорять усім. Сам чув. Одним — їдьте до Німеччини, іншим — до Ізраїлю... Мені нікуди їхати.
— Гроші — не твоя проблема, — чітко і майже по складах заявила вона. — Це взагалі не проблема. Потрібно збиратися.
— Ні, — вперсь Олег. — Навіть якщо гроші не проблема, нема сенсу. До того ж...
— Що? Говори!
— Нічого... Ти хочеш, щоб я наново почав сподіватись, а коли результат виявиться таким самим, що тоді? Знову сторч головою? Вдруге дива вже не станеться. Ніхто у фатальну мить не схопить за руку. Погодься, це точно диво, яке трапляється лише раз. Не хочу. Знову пережити таке...
— Гаразд, — згодилась Ірина. — їдемо просто так. Без будь-якої надії. Просто провести курс лікування, реабілітації. У солідній клініці. Нехай тебе не поставлять на ноги, але процедури, які в німців пропонують у подібних випадках, хоча б чимось будуть корисними! Хоч десь, з якогось боку, щось проліпшиться!
— Можливо, — скрививсь Олег.— Але воно того не варто. Я почуваюся цілком нормально, наскільки це можливо. Мене таке життя влаштовує, і не варто на це...
— Варто, — перебила вона. — Хто платить, той і замовляє...
— Ні, — він похитав головою. — Марна балачка, повір. Однаково ні до чого не домовимся. Кажу тобі — тема закрита. — Давай про інше.
— Гаразд, давай, — Ірина потроху «закипала». — Давай про інше. А що, закони, як ти казав, гостинності у цьому домі змінилися? Чому гостям уже вдруге не пропонують кави, змушуючи напрошуватися?
Не говорячи нічого, Олег поїхав до кухні. Дзенькнуло приладдя.
— Ти казав, що при бажанні можна палити! — крикнула Ірина навздогін.
— Усе, що я кажу, залишається дійсним...
Горнятко кави постало на столі, коли цигарка ще не встигла догоріти. Лише одне горнятко.
— А ти?
— А моя норма на сьогодні вичерпана. Багато учнів було. Приводив себе до тонусу.
— А задля ввічливості?..
— Ти кажеш, що є прагматичною і раціональною людиною, полюбляєш, щоб усе робилося за потребами, а не для годиться. Ти ж і пропонувала, щоб між нами — без дешевого етикету. Мені не шкода кави, можу ще десять зробити, але як навіть одна не потрібна, то навіщо виливати?