Розмірковуючи на цю тему, Ірина щоразу скрушно хитала головою, адже подальші думки незмінно потрапляли в одне й те саме русло. Наразі такий претендент був лише один. Зрештою цим думкам дала волю.
Маючи фізико-математичну освіту, Олег був надзвичайно грамотним і навіть віртуозним користувачем комп'ютера з рівнем як мінімум системного адміністратора. Неабиякий інтелект і розвинутість відкривали йому можливість швидкого вузькофахового навчання. Ну, а стосовно того, щоб не зрадити і не підставити...
Від раптового розуміння ситуації в Ірини аж закрутилось у голові. Це вона знала й раніше, проте лише зараз чітко усвідомила. Людина, котра волею долі перебувала у становищі, в якому інші не здатні навіть елементарно обслужити себе, спромоглась у критичній ситуації подбати про іншу. Про жінку, якою надзвичайно дорожила і яка потрапила в халепу. І це у світі, де геть усе продається і купується.
Цей чоловік зробив із ризиком для власного життя можливе й неможливе. Холоднокровно розрахував та виконав, перевершуючи можливості багатьох, хто був здатний стояти на своїх двох. Несподівано Ірина усвідомила, що називає і справді вважає його чоловіком, причому саме на цьому якраз й акцентує. Адже не той чоловік, хто має бабло, прикид або у кого стоїть член... Підсвідомо вона завжди мала таку думку, проте варто було перейтися краєм прірви, щоби переконатись у своїй правоті.
Не будучи повною мірою людиною одного пориву, Ірина мала звичку всі свої раптові імпульси добре обдумувати і лише потім впроваджувати у життя. Як же ж захотілось їй зараз побачити цю людину! Обговорити тему, що раптом виникла. Хоча, ні. Тема — лише привід. Вона важлива — не те слово. І все-таки зараз виконує роль лише приводу. А їй хочеться, як не дивно, побачити Олега.
Вставивши флешку, Ірина перейшлася кімнатою. Кого вона так захотіла побачити? Інваліда, який їздить по хаті візком? Але таке формулювання чомусь не складалось у голові. Ні, складалось, але не лежало. Валерій, до прикладу, більший інвалід. Або той Альбінин знайомий, який тримав кабак. Отже, усе відносно.
Інформація вантажилася на флешку, а Ірина, взявши мобільний, набрала номер. Діяти просто зараз, адже через п'ять хвилин може стати важко.
— Привіт. Як справи?
— Нічого.
— У розумінні «нічого нового»?
— Так.
— А у мене дим коромислом. Дещо сталося. Не погане, ні. Треба зустрітися й обговорити. Можна?
— Заїжджай.
Отак-то краще.
Флешка сховалася в сумочці, й ключі вже поспіхом провертались у замку. «Лендкрузер», набираючи швидкість, відрулив від бровки.
XXXIX
еред дверима зупинилася лише на мить. Адже сьогодні за ними були вже не Казкова країна і не Царство померлих мрій. Те, що починалося там, зрештою таки перетворилося на щось пристойне та зрозуміле. Тепер там було поле діяльності. Проста й звична категорія.
Тиша після дзвінка тривала так довго, що палець уже повторно потягнувся до кнопки. Зрештою клацнуло. Олег сидів у чорній майці, повністю мокрій на грудях. Дихання його поступово відновлювався, проте по скронях рясно стікав піт.
— Пробач, не чекав так швидко. Ти казала — за дві години.
Ірина розгублено витягла телефон — минула лише одна.
— Ой... Це ж треба! Дуже поспішала, і само вийшло швидше. «Корків» не було... Я тобі перервала?
— Уже збирався закінчувати. Мусиш почекати хвилин п'ятнадцять — наберу нормального вигляду.
— Тобі й так добре. Бачу, ти на повну відриваєшся...
Вона з інтересом зазирнула до кімнати. Тренажер у розкладеному вигляді справив враження. А вага, зачеплена до тросів, змусила пересмикнути бровами.
— Ти оце тягнеш?!
— Як бачиш.
— Фантастика. З трудом віриться. Я сама взагалі-то не настільки далека від спорту. В мене також тренажер удома. А крім цього, двічі на тиждень — басейн. Ну і бігаю, звичайно. Тому й здивувалася.
— Ну... бігати я не можу, — мляво посміхнувсь Олег. — Тому тут намагаюся удвічі. А «навантажити» дихалку без участі ніг, сама розумієш, не так просто.
— Справді, — згодилась Ірина. — А... можна тебе попросити — покажи. Дуже оригінальна конструкція тренажера. Як ти це робиш?
Він вагався лише мить. Крутнувши колесами, під'їхав до місця і, схопившись за поруччя, легко перекинув тіло на лежак. Від довгих тренувань ноги самі потрапили майже у належні місця, проте довелося поправити їх руками й зафіксувати спеціальним ременем. М'язи грали на його відкритих плечах, вправно готуючи пристрій. Зрештою Олег ліг, обхопивши руками гриф, що висів над головою. Конструкція тренажера виявилася геніальною. Вага більше ста кілограмів відірвалася від підлоги і полізла догори. Здулися м'язи на руках, які поки що самі тягнули цей вантаж. Коли руки спрацювали до кінця, груди його відірвалися від лежака, і запрацював черевний прес, продовжуючи тягнути гирі ще вище, а за секунду Олег уже сидів. Потім усе відбулось у зворотній послідовності. Залізо навіть не гримнуло, м'яко вкладаючись на своє місце.