— Справді відверто, — погодилась Ірина. — І навіть більше ніж. А як же я була тобі симпатична стільки часу?
— А увесь цей час ми стикалися тільки одним — самотніми душами. А самотня душа не несе інформації про людську сутність. Вона — наче вогонь: коли до неї наближаєшся, відчуваєш лише тепло, жар, і неможливо визначити, що є його причиною — дрова, нафта чи...
Ця пауза з підшукуванням потрібного слова зробила свою справу.
— Я зрозуміла тебе, — зітхнула Ірина. — Біля вогнища на дровах ти б не відмовився посидіти щовечора. А виявилося, це смітник підпалили. Так? І того тепла вже не хочеться, коли задумаєшся, з чого воно. Усе справедливо. Декому неприємно перебувати біля людини з фізичними дефектами, а іншому... Скажи, я що — справді моральна потвора?
— Так не вважаю, — спокійно заперечив Олег. — Але твої життєві установки мені не імпонують. Тому це — остаточна відповідь.
— Тоді дякую, — звелася на ноги Ірина. — Прохання своє забираю назад. Цього разу не гину, тому жертв не потрібно. І нехай у тебе все буде добре. А виникне потреба — звертайся.
Колись така ситуація викликала б у неї скажену лють. Більше того: будь-коли раніше вона взагалі не змогла б її уявити. Нею знехтували. Її відхилили. Від неї відмовились. Її не захотіли. Не забажали як партнера, друга, подруги... Як людини. Бо не підійшла. В усіх цих розуміннях була не такою як потрібно. І зробила це людина, котру вона, Ірина, поважала й хотіла дужче й дужче, незважаючи на жалюгідний стан Олега. Фантастична, нереальна ситуація.
...Перші вересневі зміни проглядались у всьому — від школярів, які поспішали на уроки, до холодного ранкового неба в калюжах, де починали відбиватися жовтяві кольори. І усе воно разом спричиняло враження, що осінь настає у житті. Не загалом, звичайно. У її житті.
XXXX
овий рік наближався невпинно, маючи при собі звичні атрибути, якими були завантаженість, поганий настрій і самотність. Щоправда, відмінності від попередніх впадали в очі. Для Ірини завантаженість утратила сенс. Якщо раніше у ній проглядалась якась доцільність, а запарка мала перспективи на вирішення та досягнення результату, заради якого варто напружуватися, то тепер усе виглядало значно сумніше. Результату вже досягнуто, і з нього вимальовувалась єдина перспектива — тягти лямку з дня на день.
Її фірма офіційно розпочала свою діяльність, за три місяці повністю створивши ефект наочності. Прибутки отримали мінімальні, й після видачі платні працівникам Іринина не завжди виявлялася більшою. Ефект від різного роду «ривків» та геніальних проектів щоразу був мізерним, а зусиль доводилося докладати понад міру. Вкрасти також стало неможливо — у себе ж не потягнеш. Навпаки, мусила пильнувати, щоби цього не зробили інші — ті, які вважали себе особливо мозковитими.
Атмосфера на підприємстві була також не з найкращих. Народ не сприймав закликів затягнути до пори до часу пояси з метою вийти на належний рівень і не збирався вірити у проекти та довіряти чеснотам Ірини. Умовляння не діяли, санкції викликали протести. Кращі перешіптувалися за її спиною, коли вона зникала за дверима кабінету, гірші нишком потрапляли туди й найпримітивнішим чином пліткували. А вона ж добирала кожного і кожну, витрачаючи на співбесіди й аналіз анкет години та дні!
Перший Новий рік на щойно створеному дітищі не вийшов. Його «проїхали» тупо й незграбно. Більшість знайшла причини бути в іншому місці, хоча вона запрошувала парами і на широку ногу, незважаючи на власну бережливість та невизначеність виробничої ситуації. Згодилися лише кілька блюдолизів, від яких її вже починало нудити.
Поганий настрій для такої ситуації — закономірність. Тож Ірині «зносило дах». Не трапилося нічого поганого. Ба більше — вдалося здійснити заплановане, але життя, м'яко кажучи, не клеїлось. Одна за одною визначалися невтішні перспективи. Усі маршрути, якими доводилося пхатись, якщо й не впиралися в глухі кути, то, безсумнівно, ріки Ірининої енергії швидко перетворювалися на маленькі потічки, готові пересохнути. Вода щезала невідомо куди.
За такого стану справ самотність нависала холодною чорною хмарою, що опускалася на все. У ній важко прокидатися, не клеються думки, а кожне зусилля робиться через «не можу». Не раз у такі хвилини поставав у спогадах той, кого слід було вважати значною мірою винуватцем. Ця людина незворушно продовжувала своє життя, яке вважала нормальним, і далі порпаючись у старому мотлосі й переливаючи з пустого у порожнє. Цей чоловік, упертий, таталановитий та сильний виявився не здатним до глобальних висновків і не спроможним об'єктивно оцінити перспективи та пожертвувати стереотипами. Що ж, кожному своє. Прикро тільки, що вона дозволила його вадам позначитися на власному добробуті.