Чого хотіти від людини на тлі таких подій? Неможливо залишитися морально неушкодженою за такого зростання темпів життя. Час зупинитись і зробити справжній перепочинок, інакше... Навіть цього «крузака» можна загнати, якщо їхати швидко та безперервно. Що вже казати про початок, який сидить у жіночому тілі? А щодо цих безглуздих сумнівів — то вона нічого не втратила. Усе при ній. Просто коли голова не «стягає» і нерви позав'язувалися ґудзами, людина відлякує інших. Тоді не діють ані розум, ані привабливість, ані шарм. І ні до чого тут «дідморози», які не можуть упоратися зі своїми обов'язками. Чорта лисого тобі! Не буду я сама Новий рік справляти. Ще чого бракувало!
Рука знову витягнула телефон, тим часом інша обертала кермо. Пропозиції були й будуть. А кризу вона створює сама. Насамперед — у власній свідомості. До того ж, штучно.
Пальці натиснули на рядок з написом «Андрій». А чому ні? Цей чоловік, незважаючи на «контору», в якій працював, мав приємний вигляд, манери, умів спілкуватись і дружив із розумом. Та й фахова спорідненість створювала додатковий інтерес. Цікаво, скільки йому років? Утім, яке це має значення, особливо зараз, коли йдеться лише про святкування Нового року? Згадалось, як Андрій дивився на неї під час розслідування Дроботових справ. Гаразд, подивишся. Ну, де ти?
Нарешті, озвався:
— Слухаю, Ірино! Радий чути.
— Навзаєм. Є одна тема, треба обговорити.
— Наскільки терміново?
Безглуздість запитання змусила її здивовано роззявити рота:
— Якнайшвидше. І навіть негайно.
— Добре. Я у торговому центрі. А де ви?
— А я... якщо зараз поверну вліво, то опинюся там хвилин за десять. Ось... Уже повернула.
Виглядало не те щоб зовсім жалюгідно, проте, як на неї, кумедно. Ота, «дідморозова», Їй-Богу, здавалася кращою. А ця? Маленький зріст і якісь дитячі риси обличчя створювали враження такої непереконливості, що відразу виникало запитання — що робить це створіння поруч із симпатичним та впевненим у собі чоловіком, який нарозхват у серйозних структурах. Ефект довершувало морозиво, незграбно затиснуте в руці.
— Знайомтеся: це — Ірина Ігорівна, — почав Андрій, — відомий фахівець у сфері зв'язку, а це — Валя, моя подруга.
Он воно як... Це Ірина Ігорівна, а це Валя. На що ж натяк — що дуже відомий фахівець чи що тітка у літах? Гаразд. Зараз ми вам влаштуємо маленьку виставу на тему хто є хто.
— Дуже приємно, — посміхнулась Ірина, подаючи руку дівчинці у безформних китайських штанятах, яка відверто не могла визначитися, куди вилуплюватись у першу чергу — на «Лендкрузера», з якого вона вийшла дама, чи на чоботи, в яких вона це зробила. — Андрію, у мене залишилося, власне, кілька штрихів, останні висновки, так би мовити, щодо справ Дробота. Не знаю, чи можу говорити на цю тему...
— Та чого ж, — знизав плечима той. — Валя не вникає у таке, але, якщо хочете, відійдемо на кілька хвилин. Я зараз. Кажіть, пані Ірино.
Його погляд також перебіг по тому, на що було важко не зважати. Ще б...
— Знаєте, Андрію, це загалом не напряму стосується справ, до яких нам з вами довелося бути причетними, хоча першопричина тягнеться звідти... Ой... у вашої дами зараз по штанах капатиме...
Морозиво й справді зрадницьки текло, та дівчатко лише кліпало очима. Він знітивсь і подав Валі відповідний знак, а «елегантність», із якою смакоту було облизано, змусила Ірину зробити рух бровами, помітний лише йому. Подивися, хто за тобою лазить...
— Андрію, ви розумний чоловік і вмієте заглядати не лише до комп'ютерних програм, а й у людей. Гадаю, ви побачили в мені серйозну і зважену людину.
— Безперечно, — всміхнувся той, ще не розуміючи, куди вона хилить.
— Сподівалася, що це так. Я справді завжди добре думаю перед тим, як щось зробити. Але якщо вже надумала і зважилася, то далі хочу все й одразу. Тож, аби продовжувати тему, ви мусите сказати мені — у вас що, сім'я? Ви збираєтесь одружуватися?
— Хмм... власне... про це якось не було мови... Валя просто подруга... а... чому ви запитуєте?
— Тому що також дивилася на вас, Андрію, коли ми працювали разом. Тільки не дивуйтеся. Лише чоловіки роблять це так, що не знаєш, куди подітися. Жінки — завжди непомітно. Ви й не зауважили, правда? А я дивилася. Тому тепер хочу святкувати з вами Новий рік. І не тільки.
Його розгубленість тривала мить, не більше, не роздумував і над відповіддю. Склалося враження, що вона була давно готова, варто лише простягнути руку.
— Ірино... Ви справді в усіх розуміннях ефектна жінка, і я вражений, що звернули на мене увагу. Не чекав. Але... так чи інакше я не можу святкувати з вами. Тим паче, не можу чогось більшого. Пробачте.