– Давно приїхали? – запитав Віктор.
– Давай без церемоній, пора вже один одному дружньо «тикати». Сьогодні приїхав. Ходімо погуляємо?
Віктор кинув погляд на темний Гідропарк, звужений ліхтарним світлом до п’ятачка навколо станції метро.
– Ходімо, ходімо! – всміхнувся Рефат. – Тут іще пивниця працює, і кафе. Братва гуляє…
Вони спустилися з естакади платформи в перехід. Звернули вліворуч.
Порожній безлюдний майданчик. Світло від ліхтарів падало на нерівно укладені бетонні квадратики, на паркові лави, на зачинені кіоски та маленькі кав’ярні.
– Ну що, заглибимося? – запропонував Рефат, кивнувши кудись у темряву, куди втікала з-під ліхтарного світла вузька асфальтова доріжка.
– Навіщо? – не стерпів Віктор. – Можемо тут сісти і поговорити.
– Тут нас видно буде. І чутно. Та ти не бійся, чи ти без зброї?
Віктор промовчав, і вони пішли повільно геть від ліхтарного світла.
– Ми недалеко прогуляємось і повернемося. Ну розповідай, які новини?
Віктор прикусив нижню губу. Зітхнув. Подумав: якщо прийшов, значить, усе-таки готовий був ділитися.
– Упізнали ще двох на фотографіях, – сказав він. – Один – Василь Портнов, із карних злочинців. Нині у розшуку, з чуток – ховається в Росії. Другий, один із утікачів, Сергій Сахно. Прізвисько Сапер. Килимник тепер у Франції військовий аташе українського посольства… А ще вдова Броницького загинула. Нещасний випадок. – Останню фразу Віктор не втримався і вимовив іронічно.
– А син?
– Що син?
– Син де? Хіба ти не їздив до нього в Англії?
– Пропав. – Віктор подивився під ноги, на матовий мокрий асфальт. – Його відвезли нібито на машині українського посольства, щоб відправити додому. Було повідомлення, що з матір’ю стався нещасний випадок.
– А нещасний випадок стався на два чи три дні пізніше, – перебив, киваючи, Рефат.
– Ти що, все це знаєш? – здивувався Віктор.
– Ні, не все. Куди нам! – усміхнувся Рефат. – Продовжуй!
– Це все.
– Тоді моя черга хлібом ділитися. Здається, ми намацали четвертого. Впевненості немає, але руки сверблять. Через кілька днів буде остаточно відомо.
– І хто він?
– Якщо це він, – Рефат витримав паузу, немов збираючи думки в майбутні версії. – Один військовий перекладач поїхав із Душанбе до Києва на запрошення одного київського полковника. Сім’ю відправив до родичів у Саратов. Попросив їх там місяць-півтора почекати, поки він улаштується, про все домовиться і квартиру отримає. Але речі та меблі відправили відразу, і вони десь у Києві. Сім’я чекає від нього новин, а він не пише. І раптом через два місяці лист від іншого киянина з повідомленням, що йому були залишені цим перекладачем гроші на зберігання. Але перекладач більше не з’являвся, і цей чесний киянин запитує дружину – що далі робити? А перекладач, до речі, знавець арабської, німецької та англійської.
– А як перевірити – чи він це? – запитав Віктор.
– Уже перевіряють. Поїхала одна людина з фотографіями до Саратова. Проблема в іншому. Як умовити рідню мовчати, якщо вони впізнають на знімку свого чоловіка і батька? Ну, сподіваюся, наша людина не сплохує, якось домовиться. Але якщо це прорветься назовні, і його офіційно почнуть шукати в Києві через який-небудь там Червоний Хрест… Цього нам зовсім не треба. Знайти б хоча того полковника, який його до Києва заманив!..
Закапав дощ, і Рефат розкрив над їхніми головами широкий купол парасольки. Навкруги, в дивній тиші, зашаруділи краплі по невидимому листю ледве помітних у темряві дерев.
Пройшли повз лаву, і Віктор раптом зупинився, помітивши людину, що лежала на ній.
– Ти чого? – спокійно запитав Рефат. – Ходімо далі. Це або мертвий, або п’яний.
Віктор усе ще стояв, у нього було таке відчуття, ніби він десь на іншій планеті.
Рефат спокійно нахилився над лежачим тілом.
– П’яний, – сказав він, випроставши спину. – П’яний і побитий. Видно, кишені йому вже почистили, так що більше йому втрачати нічого. Ходімо. Не замерзне!
Залишивши лавку зі сплячим тілом позаду, вони заглибилися ще далі в парк, що здавався в цей час зловісною лісовою гущавиною.
– Я пробуду тут іще два дні, – мовив після п’ятихвилинної паузи Рефат. – Будуть новини – отримаєш листом. А тепер можемо іти. Дивовижне тут повітря. Навіть вологість якась тепла, ніжна. Від такої і нежить не причепиться!
Вони ще раз пройшли повз сплячу на лаві людину. Попереду розпливалися на тлі темного неба жовті плями ліхтарів.
57
Уже два дні лив дощ, і Нік сидів у квартирі, за присунутим впритул до вікна столом, лицем до вікна. Закінчувалася друга пляшка «Абсолюту», куплена напередодні у місцевому супермаркеті. Він іще раз налив горілки в чарку, а в склянку додав пива з бляшанки.