Його червоні й опухлі очі дивилися на вулицю, у сутінки, що стікали щомиті дощем на землю. Там, за непрозорою стінкою дощу, світилися два вікна в будинку навпроти. Але це було мовби десь дуже далеко. А тут, відгороджений од усього світу дощем і горем, сидів Нік. Відчужений, відлучений страшною новиною від реального світу.
Він знову випив горілки і запив пивом. Очі свербіли, але він, як школяр, утримував руки силою волі на стільниці. Рукам дозволялося торкатися тільки чарки, пляшки і склянки.
Дивний спогад змусив його раптом обернутись і зупинити свій погляд на магнітофоні, що стояв на підвіконні на половині Сахна.
Нетвердим кроком пройшов туди. Ввімкнув магнітофон і повернув ручку гучності. Крізь шипіння загупало записане на плівку серце. Цей звук викликав у Ніка тремтіння, але він не вимкнув магнітофон і навіть не зробив тихіше.
Постоявши кілька хвилин, повернувся за стіл, і тепер йому це серце немов у спину стукало.
Уперше в душі виникла щира жалість до Сахна. Між ними тепер, здається, не було ніякої різниці: двоє людей, що втратили найближчих і стали нічиїми, як бродячі пси.
«Ні, – подумав Нік, – неправда. Не нічиї, і не свої власні. Хазяї є. Корм є… Тільки тепер ніби немає сенсу… Немає сенсу рухатись далі…»
Напевно, вони знали, як він почуватиметься після такої новини. Адже недаремно сказали, щоб забув поки що про всі справи. Пообіцяли переправити назад. Тільки куди – назад? У Душанбе? У Саратов? У Київ?… Додому? У дім, якого досі немає…
Нік іще раз випив і відчув, що засинає. Насилу піднявся, дійшов до матраца і, не роздягаючись, впав поверх легкої ковдри. Заснув.
Уранці задзвонив телефон. Дзвонив довго, поки Нік не піднявся, похитуючись, і не зняв трубку.
– Напарник не приїжджав? – запитав голос невидимого телефонного інструктора.
– Ні, – хрипко відповів Нік. – Коли я від’їжджаю?
– Почекайте поки що. Ви не можете поїхати, залишивши тут напарника… Треба його дочекатися…
– Та він не повернеться, – з упевненістю, що незрозуміло звідки взялася, сказав Нік.
– Повернеться, – не погодився з ним співрозмовник. – Йому більше нікуди повертатися. А коли повернеться – кинете йому дві піґулки в чай або пиво… Тоді вже й речі збиратимете…
Нік мовчав. До нього дійшла непрямо поставлена умова його від’їзду. Значить, треба спочатку вбити Сахна, і тільки потім йому допоможуть повернутися!
– Що ви мовчите? Ви все чули?
– Так, – сказав Нік.
– Я вам у поштову скриньку сьогодні свіжу газету заніс. Почитайте, тоді, може, зрозумієте, в чому справа! Ще раз нагадую: коли він повернеться – підкинете йому дві піґулки, а коли засне – подзвоните мені по 48–04, і ми відразу вас забираємо. Все!
Голос телефонного інструктора цим ранком здався Нікові особливо відразливим.
Погляд Ніка впав на порожнє блюдце, що стояло на підлозі. Він уже три дні нічого не наливав туди, а значить, і черепаха нічого не пила.
У холодильнику молока не було, і Нік наповнив блюдце водою з-під крана.
У голові все ще гуло, і в роті було сухо. Ця сухість змусила Ніка гостро відчути свою провину перед черепахою, залишеною без води на три доби. Собі він теж налив склянку води з-під крана і випив одним ковтком.
За вікном світило в’яле осіннє сонце.
– Саратов, Саратов, – прошепотів Нік, дивлячись у вікно, за яким лежав чужий, байдужий йому світ.
Перед будинком проїхала машина, і Нік підскочив до вікна, тут же відчувши, як цей різкий порух відгукнувся болем у голові.
За будинок навпроти звертав червоний «фольксваген гольф».
Зітхнувши з полегшенням, Нік сів на свій матрац. Він більше не хотів бачити Сахна, не хотів, щоб той повертався. Не хотів його вбивати.
«Їм однаково доведеться відправити мене назад, – думав він. – Адже Сахно не повернеться, напевно не повернеться…»
Захотілося їсти, але холодильник був порожній – тільки три бляшанки пива. У кишені залишалося двісті марок.
Нік сходив у магазин, купив дві консервні банки квасоляного супу, хліб, ковбасу. По дорозі згадав про газету, залишену для нього в поштовій скриньці.
Вже удома розгорнув її, проглянув і тут же натрапив на заголовок:
«Учора ввечері на набережній недалеко від пам’ятника Бісмарку було вбито Ференца Пергеді – угорця, що контролював постачання молодих жінок зі Східної Європи в підпільні будинки розпусти району Північний Рейн-Вестфалія. Останнім часом, за даними поліції, він намагався взяти під свій контроль торгівлю контрабандними сигаретами – традиційним промислом общини глухонімих. Минулого року під час сутички з російською мафією було вбито двох його охоронців і коханку-німкеню. За даними свідків, у Ференца Пергеді стріляв невисокий чоловік років сорока, що сховався на чорному ритуальному лімузині, за кермом якого сиділа світловолоса жінка років двадцяти п’яти. Поліція Кобленца буде вдячна за будь-які додаткові відомості про цей інцидент».