– Ритуальний лімузин із блондинкою за кермом? – здивувався Нік.
На його обличчі з’явилася дивна посмішка.
«Тепер він точно не повернеться, – думав Нік. – Або не встигне повернутись, якщо засікли автомобіль. Не дуже-то багато таких ритуальних лімузинів їздить по дорогах».
Стала зрозумілішою рішучість телефонного інструктора позбутися Сахна. Але Ніку на цю рішучість було наплювати. Він пожував сухими губами, випив іще води з-під крана. Підійшов до столу, на якому стояла недопита пляшка «Абсолюту». Рука потяглася до пляшки. Нік спробував стриматись, але не зміг.
58
Другий сеанс спостереження за входом до штабу прикордонних військ виявився набагато цікавішим за перший. Буквально через три хвилини після того, як Віктор під’їхав і зупинився на тому ж місці, що й учора, до нього підійшов чоловік у цивільному і ввічливо постукав у двері машини.
Віктор опустив скло.
– Ви когось чекаєте? – запитав чоловік у довгій шкіряній куртці.
– Так, – відповів Віктор.
Чоловік пильно подивився йому в вічі, обвів поглядом салон автомобіля і, не сказавши більше ні слова, відійшов. Викурив сигарету, стоячи біля дверей, за якими спостерігав Віктор. Зайшов досередини.
Через декілька хвилин Віктор помітив рух у вікні другого поверху.
Фіранка відсунулась, і двоє чоловіків видивлялися на нього та на його машину. Один із них, здавалося, був той, що підходив із запитанням.
За півгодини з цього вікна виглядали в його бік іще тричі. Віктор запам’ятав розташування вікна. Від’їжджаючи, знову розвернувся навколо клумби з іншого боку штабу.
Насувався дощ. Сіре небо опускалося все нижче й нижче. Його «вісімку» обігнала даішна «тойота», за якою важко, але швидко мчав шестисотий «мерседес» із заштореними віконцями.
Віктор провів поглядом урядовий кортеж, який помчав кудись уперед. Йому нікуди було так поспішати. Він їхав у госпіталь відвідати Занозіна.
Мишко все ще був у комі. Поряд із його ліжком «сопів» громіздкий апарат на коліщатках, що дихав за стажиста. По інший бік ліжка на стільці сиділа його мати. Сиділа і дрімала, опустивши голову. Нікого більше поруч не було.
Віктор згадав, що приїхав із порожніми руками. Сходив у найближчий гастроном і купив ковбаси, сиру, пакет апельсинового соку. Повернувся в госпіталь.
Поставив пакет на тумбочку.
Мати Мишка підвела голову. На Віктора подивились очі, почервонілі від сліз.
– Ну як він? – запитав Віктор, хоча й так знав відповідь на це запитання.
– Так само. Лікар сказав, що ніяких змін. Сказав, що коли ще три дні буде так само, то надії ніякої. Ще скаржився, що цей апарат, – вона кивнула на штучні легені, – один на все відділення…
– Підкріпіться, – Віктор кивнув на принесений пакет.
– Спасибі, – жінка важко зітхнула. – А сестричка сказала, що якби він був депутатом або генералом, його б уже відправили куди-небудь до Німеччини або в Австрію і врятували б…
Віктор кивнув.
Увечері йому подзвонив Георгій.
– Ну як наш штаб? – запитав він.
– Сьогодні мною зацікавилися. Тепер вони стежать за мною, а я за ними.
– Чудово! Згодом, напевно, ще цікавіше буде. Гаразд, завтра передзвоню! – сказав Георгій. – Так, фотографії у тебе в кабінеті у сейфі. Спасибі!
Поклавши мобільник на підвіконня, Віктор тільки похитав головою. Як це все легко виходило! Щоб передати фотографії, потрібно було тюпачити під дощем і підсовувати їх під перегородку телефону. А щоб отримати їх знов, треба було всього лише заглянути у свій власний сейф!
Третій день спостереження за штабом прикордонних військ показав Віктору, що він когось дратує. Спочатку все йшло спокійно, і ніхто до чергової «вісімки» не підходив. Із вікна на другому поверсі теж ніхто не виглядав. Але коли після півгодини стеження він крутнувся навколо клумби і поїхав назад, за ним слід у слід рушив зелений газик із лисим вилицюватим водієм. Помітивши його, Віктор спочатку не надав його появі у дзеркалі заднього огляду особливого значення, але вже через кілька хвилин йому довелося спостерігати за газиком більш уважно. Вже на перехресті Володимирської та Прорізної газик штовхнув його «вісімку» ззаду, а коли Віктор обернувся, то замість вибачливого виразу побачив зухвалу посмішку лисого водія. Після цього газик спробував двічі виштовхнути «вісімку» на зустрічну смугу, але це йому не вдалося, як, утім, не вдалось і Віктору відірватися від переслідування. Було зрозуміло, що газик пустили за Віктором, аби попередити його про «погану поведінку». Хвилин двадцять повисівши на хвості й «м’яко» похуліганивши, він відстав.