Мимо по дорозі проїхала назустріч машина з двома жовтими очима. Проїхала повільно і майже беззвучно.
Купивши заплановані півтора літра «Абсолюту», Нік затиснув у руці здачу – монету в п’ять марок.
Зупинився перед знайомим кафе. Кави йому не хотілось, але виникло бажання витратити залишок грошей, звільнитися від цієї монети, нібито тільки вона створювала відчуття несвободи.
Зайшов. Поставив пакет із пляшками під столик. Замовив каву і «мишку».
– Ви хворіли? – запитала привітно хазяйка, наливаючи каву.
– Я і зараз хворий, – відповів Нік;
– А що з вами? Ви до лікаря ходили?
– Ні.
Обличчя жінки виявило серйозну заклопотаність. Вона пильніше вгледілася в його обличчя.
– Це не інфекційне? – запитала, трохи відхилившись назад.
– Ні, – хитнув головою Нік. – Це нерви…
Він ледве стримався, щоб не розповісти, не поділитися своїм горем. Але все-таки змовчав. Навіщо воно їй? Хто він їй такий?
– Три марки шістдесят, – сказала вона.
Нік, залишивши здачу на стійці, взяв каву і «мишку», сів на високий грибок-табурет. Втупився невидющим поглядом у прозору стінку, чию прозорість зводив нанівець сьогоднішній туман.
«Саме час зникнути в тумані», – подумав він.
Досить легко повернувся додому. Навіть сам здивувався цій легкості. Видно, ноги добре вивчили дорогу в центр і назад.
І знов увімкнув магнітофон, перемотавши запис на початок. Налив чарку, відчинив вікно перед столом.
Туман не зникав, але наставав вечір. Згори, з неба, туман просочувався темрявою. Повільно загусав.
Нік подрімав годинку-другу на своєму матраці і знову піднявся. Похитуючись, усівся за стіл. Залишалася тільки півлітрівка. У роті гірчило. Голова розколювалася.
З очей потекли п’яні сльози. Він уткнувся обличчям в долоні. Десь із закутку свідомості на нього дивилися Таня і Володька. Дивились і махали руками, кликали. Куди кликали? Туди, де вони тепер?
Знову задзвонив телефон. Нік навіть не обернувся.
Випивши іще дві чарки, він знайшов аркуш паперу і ручку.
«Сергію! Якщо повернешся – відразу втікай. Тебе хочуть прибрати. Я виходжу з гри, мені тут більше робити нічого. Поліція після вбивства в Кобленці шукає похоронний лімузин, так що кинь його! Удачі і прощавай!Нік».
Нік узяв чашку, вилив у неї рештки горілки. Дістав із нагрудної кишені упаковку з піґулками, отриманими від Івана Львовича. Кинув дві піґулки в чашку і простежив, як вони з шипінням розчинилися.
На обличчі з’явилася гірка посмішка.
– Прощавайте, – прошепотів Нік і, видихнувши повітря, одним ковтком осушив чашку.
Похитуючись, підвівся. Ліг на матрац обличчям до стелі. Очі заплющилися самі.
60
Утретє спостерігаючи за входом до штабу прикордонних військ, Віктор згадував свою вчорашню телефонну розмову з Рефатом. Розмова йшла не у відкриту.
– Його привезли на держдачі, і звідти він виходив, мабуть, потайки, до цього хлопця. Вперше вони зустрілися на затоці, де той ловив рибу. Якраз під горою, на якій ці держдачі… – Віктор розповідав те, про що дізнався. – Вдруге він прийшов дуже рано вранці, близько шостої. І тоді залишив гроші. Видно, це було в день від’їзду, але хлопець не пам’ятає дати.
– Бачиш, його привезли спеціально! – говорив Рефат. – Спеціально для справи. Тільки ж він не професіонал. Він усього лише військовий перекладач. Отже, їм потрібен був пішак. Імовірно, для супроводу другого за рубіж. Другий – професіонал, у цьому немає сумніву.
Чоловік у цивільному, що з’явився з дверей штабу, відвернув Віктора від учорашньої розмови з Рефатом. Це був саме той, що вчора підходив до нього з прямолінійним запитанням.
Віктору здалося, що чоловік знову збирається підійти. Але той тільки постояв біля дверей, поглядаючи в бік машини Віктора. І знову зайшов досередини.
Чергувати залишалося ще хвилин п’ять.
Думки знову повернулися до Рефата.
– Ти знаєш, дружина цього перекладача так сполохалася, коли їй показали фото, – говорив учора Рефат. – Зазбиралася до Києва їхати, чоловіка шукати. Ледве-ледве вмовили її залишитися поки що в Саратові. Сказали, що його вже шукають, аби повернути назад. Про всяк випадок, будь готовий до того, що вона може з’явитися в Києві. Ми спробуємо прослідкувати, щоб це не виявилося сюрпризом.
Долі людей, якими зараз займався Віктор, здалися йому набагато цікавішими за власну долю. Хоча тут же, на противагу цим думкам, він згадав про Лондон.
Біля входу в штаб прикордонних військ зупинився довгий «крайслер», із якого спершу вийшли двоє високих, коротко стрижених хлопців. Огледілися на всі боки.