Потім один відчинив задні дверці, і з них вийшов худий чоловік у довгому вузькому пальті. Швидко пройшов у штаб.
Віктор узяв ручку і тут же переписав номер машини на сторіночку прикріпленого до панельної дошки автоблокнота. Знову обернувся до дверей і, мовби відчуваючи щось, підвів погляд на вікна другого поверху. І побачив, що за ним стежать. Так само у відкриту, як він стежив за цими вхідними дверима.
Півгодини минуло, і Віктор полегшено завів мотор. Крутнувся навколо клумби перед парадним входом до штабу і знову виїхав до Т-подібного перехрестя з Володимирською вулицею. І тут помітив, що на нього мчить по бруківці величезний МАЗ. Мчить і сигналить.
Залишалися частки секунди, і хоч подумки він миттєво прийняв рішення спробувати дати задній хід, але рука вставила першу передачу, і він рвонув уперед, бачачи громадину, що наближалася з космічною швидкістю.
Машина не встигла повністю вийти з-під удару. Крізь гуркіт і брязкіт заліза Віктор, що відчув раптом якусь дику власну невагомість, продовжував чути сигналячий МАЗ. Видно, його заклинило.
Разом із «вісімкою» та МАЗом, що пристикувався, він легко зніс залізну огорожу і, глибоко продряпавши землю палісадника, вдарився об стіну високої акуратної «сталінки».
Гуркіт затих. Віктор спробував озирнутись і зрозуміти, що сталося. Але в шиї закололо. Закон земного тяжіння, що знову функціонував, дав йому зрозуміти, що він чи то сидить, чи лежить на боці. Спробував підвестись і знову відчув біль – тепер уже в правій нозі.
Подивився на вікно дверцят і побачив здивовано під цілим склом прим’яту траву.
– Не ворушіться! – крикнув хтось ззовні, й звук цей нібито прозвучав здалека, з-під землі.
Віктор не знав, скільки минуло часу. Біль, що відчувався в правій нозі, йому насправді не дошкуляв. Від цього болю його захищала якась хистка свідомість, якийсь туман, що вкутав голову, та й усе тіло, в невидиму вату, що вповільнювала і думки, й реакції, і відчуття.
Десь поруч заблискали, посипавшись, іскри. Хтось різав залізо й умовляв його почекати трохи. Нарешті його витягли з машини й уклали у зручне горизонтальне положення. Йому тут же захотілося спати. І знову біль у нозі не перешкодив йому провалитись у напівсон-напівнепритомність.
Крізь сон він чув голос дружини і намагався всміхнутися. Він знову висів десь на краю готового його відпустити сну. Але очі не розплющувалися.
Коли ж нарешті він зміг їх розтулити, то побачив перед собою майора Криська.
– О! Ожив! – радісно мовив майор і показав Вікторові кульок із апельсинами. – А я до тебе зайшов. Як ти?
Віктору знадобилося кілька хвилин, аби визначитись, що з ним. Отже – нога в гіпсі, сам він на ліжку в одномісній палаті.
– А мені снилося, що дружина приходила, – сказав він.
– Приходила, – підтвердив Щур. – Я з нею на виході зіткнувся. Ти не бійся, тобі тут недовго залишилося – кілька днів. Лікар сказав, що тобі добряче повезло! А знаєш чому? Тому, що ти ремінь безпеки не відстебнув! Ти бачив би, що від машини залишилося! Можна сказати, що від неї ні греця не залишилось. А від тебе, бач, практично все залишилось. Усе на місці!..
– А як Занозін? – запитав Віктор.
– Відключили вчора.
– Як відключили? – злякався Віктор.
– Ну від цього, від апарата! Він тепер сам дихає.
Віктор усміхнувся. Голова трохи заболіла.
– То що, зі мною все гаразд? – запитав Віктор Щура.
– Один перелом, один струс, а так ніби все гаразд. Як оклигаєш, знову поставимо тебе на квартоблік. Дивись, до весілля дочки трикімнатну отримаєш!
– Ну, цей жарт ми вже знаємо! – всміхнувся Віктор. – А що з МАЗом?
– А що з ним може бути? Він же залізний! Гальма відмовили, – пояснив майор. – Водій тільки пику розбив, коли вилітав через лобове. Треба йому боки нам’яти, коли заживе! Без гальм по центру їздити, га?
Віктор кивнув.
Майор, залишивши пакет із апельсинами, пішов. А Віктор знову заснув, і сон тепер здався йому куди легшим за колишній ватний.
Уві сні він сидів у себе на кухні чи то вночі, чи то глибокого вечора. І за вікном була звична темрява, в якій, ніби з висоти літака, який іде на посадку, виднілися вогники села, що відтіснялося містом усе далі й далі в бік дніпровського берега. Він насолоджувався тишею та міцним чаєм, що дозволяли його думкам рухатися швидко й бадьоро. Здавалося, він ось-ось уповні зрозуміє, що відбувається, і зможе розглядати все з якоїсь неймовірної висоти, передбачаючи всі подальші події та своїми очима бачачи їх фінал.
І раптом із кімнати долинуло дзеленчання будильника, і Віктор схопився, злякавшись, що будильник розбудить Іру й Яночку. Пробіг коридором і ввімкнув у кімнаті світло, щоб знайти будильник і вимкнути. Але будильника видно не було. А монотонне дратівливе дзеленчання тривало, і Віктор не міг зрозуміти, звідки воно долітає.