І дзеленчання це, хоч і не дуже гучне, погнало раптом дрож по тілу. Сон відступив, але дзеленчання не зникало. Вже розплющивши очі, Віктор зрозумів, що дзеленчання прийшло в сон із реальності. Тепер воно звучало в палаті. З віконця над дверима на підлогу падало світло, і в цій розрідженій темряві Віктор пошукав поглядом будильник. І знову не знайшов.
Дзеленчання затихло. Віктор лежав і дивився в стелю. У голові шуміло. Він уже сумнівався, що насправді чув це дзеленчання. «Скоріше за все, – думав він, – це наслідки струсу».
Але ось знову тишу палати розрізало це дзеленчання, і в нім Віктор упізнав щось знайоме. Воно звучало десь зовсім поряд. І це був не будильник. Віктор упізнав трель свого мобільника.
Підвівся на лікті. Простягнув ліву руку до тумбочки і висунув верхню шухляду. Трель відразу стала голоснішою.
– Слухаю! – сказав Віктор.
– Живий? – запитав Георгій.
– Інакше неможливо було б розмовляти…
– Вітаю!
– З чим?
– З живучістю.
– Не смішно.
– А я й не сміюсь! Я щиро радий. – Голос Георгія дійсно звучав серйозно. – Якщо заради тебе на дорогу вивели МАЗ без гальм, значить, ти дорогого вартий! Зрозумів?
– Зрозумів, але не бачу приводу цьому радіти!
– Пізніше побачиш! – пообіцяв Георгій. – Через три дні тебе перевезуть додому, тож поки що відпочивай і збирайся з силами. А я трохи сам попрацюю.
Поклавши мобільник у шухляду тумбочки, Віктор замислився: хто його туди поклав? Адже він був у нього в кишені піджака, а тепер на нім лікарняна піжама. Озирнувся навсібіч – ні шафи, ні вішалки з його одягом у палаті не було.
Хотів було підвестися вище, але щось його не пускало. Подивився на свої ноги – праву, запаковану в гіпс, було підвішено металевим шнуром до кронштейна.
61
Нік усю ніч блював. Похитуючись, ходив кілька разів у туалет. Страшенно болів живіт. Надії на легку смерть не виправдалися. Почався пронос, і живіт заболів іще сильніше. Притомність трималася на самісінькому краю фізичних відчуттів. Ще трохи, і вона впаде, сховається де-небудь у далекому кутку і звідти спостерігатиме за фізичною смертю самого тіла.
«Хоч би вже швидше», – думав крізь біль Нік. Притомність уже покидала його, коли він уявив собі, що перейняв на себе муки, заготовлені для Сергія Сахна. Впав біля матраца.
За вікном розсіювалася ніч. Відступала перед іще слабким непрямим світлом сонця, що підіймалося із-за горизонту і звідти, згори, опускалося незбагненними сполохами, що послабляли і руйнували темні обійми ночі.
Вже світилися перші вікна в будиночках навпроти, де працелюбні німці голилися, причісувалися, чистили зуби, готуючись до чергового дня, який, як завжди, буде повноцінним і здоровим, як увесь їхній спосіб життя.
Зі стоянок за будинками стали майже безшумно виїжджати машини.
Новий день обіцяв бути сухим, прохолодним і сонячним.
Нік поворушився. Йому почулося клацання дверного замка. Він лежав, обличчям уткнувшись у підлогу, права рука лежала на його матраці. Живіт, як і раніше, болів, тільки тепер біль був тупіший. Зате голова була мовби наповнена свинцем.
Він хотів було підвести голову, але не зміг навіть поворушити нею. Єдине, що він міг – ворушити зіницями. Але побачити Нік нічого не міг. Тільки світло, що проникало бозна-звідки. І раптом це світло ослабло, зменшилося. Нік почув поруч кроки, може, навіть не почув, а відчув їх через вібрацію підлоги. Чиїсь ноги затуляли світло, але підвести голову він не міг.
Згори почув шерех паперу.
«Поліція», – подумав Нік і знову спробував підвести голову.
Йому насилу вдалося уткнути в підлогу підборіддя і застигнути в такій дивній позі. У очах вималювалися два силуети, але різкості не було. Вона з’явилася пізніше, хвилини через три. Але спочатку він почув знайомий голос.
– А я знав, що ти – псих! – мовив згори Сахно.
Він гмикнув. Потім додав:
– Вішатися і стрілятися надійніше, ніж труїтися. Особливо простроченим проносним!..
Нік нерухомо лежав, скосивши погляд на другий силует, із якого матеріалізувалася дівчина-блондинка в короткому бежевому плащі. Її виснажене обличчя виявляло цілковиту байдужість до всього. Вона тільки побіжно глянула на тіло, що лежало, потім переключилася на квартиру. Крутила головою на всі боки.
– Я тебе зараз вилікую, – мовив Сахно і підійшов до холодильника.
Сергій дістав останню бляшанку пива, налив у чашку і сів перед Ніком навпочіпки.