– Давай пий! Якщо воно свіже, то допоможе!
Нік відчув різку сухість у роті. Немовби просто у нього на язику починалася Сахара. Розтулив губи.
Сахно влив до рота Нікові ковток пива. Той, потримавши його у роті, ковтнув і знову витягнув губи до чашки.
Вливши Ніку всю бляшанку, Сергій із дівчиною вклали його на спину.
Стеля здалася Нікові занадто низькою. Він подивився в їхній бік і помітив, як Сергій і дівчина розмовляють руками.
Голові стало трохи легше. Схоже, що пиво дійсно допомагало.
Захотілося ще пива, але Нік не зміг нічого вимовити – язик був важкий і некерований. Він лежав у роті, як щось чужорідне і при цьому мав гидкий смак.
Захотілося його виплюнути, виштовхнути з рота.
Нік захрипів, щоб привернути увагу Сергія. Той озирнувся запитливо, зітхнув. І знову продовжив свою беззвучну розмову з дівчиною.
«Це та, що була за кермом», – зрозумів Нік, згадавши газетну статтю.
«Поговоривши», Сахно поставив на плиту чайник. Дівчина відійшла до вікна.
Нік спробував поворушити рукою. Вийшло. «Відімри!» – подумки скомандував він собі і навіть спробував усміхнутись, але не відчув на обличчі власної усмішки.
Незабаром Сахно влив йому в рот іще дві чашки чаю, після чого Нік спробував сісти.
– Ми тепер квити, – сказав Сахно, дивлячись у вічі Ніка, що прояснилися. – Тепер ніхто нікому нічого не винен! Скажи спасибі, що я твої піґулки підмінив!
І Сахно показав Нікові дві інші маленькі упаковки по шість піґулок у кожній.
– Коли? – ледве вимовив Нік.
– Ще в Білорусії…
– Так ти що, знав?…
– Аякже! У мене такі ж були… про всяк випадок. Для тебе взагалі-то… Мені їх іще в Києві дали…
У Ніка заболіла голова. Але біль цей був устократ легший, аніж попереднє відчуття свинцевої тяжкості.
Він пережовував подумки щойно почуте від Сахна. Намагався зрозуміти, що це означало. Але новина логічному поясненню не піддавалася. Видно, мозок іще не працював.
– Чого ти кривишся? – запитав Сахно.
– Я не розумію… – зізнався Нік.
– А що тут розуміти? Коли ми зробимо свою справу, один із нас отримає вказівку позбутися іншого, а потім із тим, хто залишився, буде ще легше розібратися!.. Зрозуміло?
Зміст слів Сахна дійшов до Ніка миттєво.
– Ти до цього давно додумався? – запитав він.
– Як тільки отримав упаковку піґулок і почув, що мене врятує людина в такому ж джинсовому костюмі, як у мене.
Запало мовчання. Нік знову приліг на спину і дивився в стелю. На його очах стеля піднімалася, немов поверталася на своє законне місце. Біля плити Сахно про щось «говорив» із дівчиною.
– Як її звуть? – запитав хвилин через п’ять Нік, не повертаючи голови і не відволікаючись від білизни стелі.
– Уллі, Ульріка… – відповів Сахно.
– Красиво… – видихнув Нік. – Це ти з нею був днями в Кобленці?
Сахно різко підійшов.
– Звідки ти знаєш?
– Отам десь газета, – Нік показав рукою убік столу. – Напевно, на підлозі. Мені її в скриньку підкинули…
Сахно приніс Нікові газету і попрохав його перекласти статтю.
– Це після цього ти вирішив дуба врізати? – запитав Сергій.
Нік заперечно мотнув головою.
– Мої дружина і син згоріли в Саратові. Пожежа… Потім подзвонив цей, сказав про газету і про тебе… Коротше, сказав дати тобі піґулки… коли ти повернешся.
– А ти вирішив мене не чекати? – Сахно пильно дивився Нікові в вічі, й погляд його здався Ніку набагато серйознішим і проникливішим, аніж раніше.
– Усе скінчено, – тихо мовив Нік. – Усе втратило сенс. Вони сказали, що готуються відправити мене назад. А куди – назад?…
– Ні хера не скінчено! – перебив його Сахно. – Я думаю, що це тільки початок!..
– Тебе з нею, – Нік кивнув убік Ульріки, – шукає поліція. Мене вже ніхто ніде не чекає… Що ще може початися?
– А гроші?
– Які гроші?
– Ну, які ми мали знайти… Після чого нас, напевно, і збиралися пустити під укіс. Ми ж їх майже знайшли! Нам залишилося тільки потрясти цього типа в Трірі, й ми про все дізнаємося!..
Нік подивився на Сахна загнаним поглядом.
– Мені вони не потрібні… – мовив він.
– Тоді віддаси свою половину мені, коли знайдемо. Піднімайся!
Нік не хотів уставати. Він сів на матраці й одразу відчув запаморочення. Схопився за скроні. Натиснув на них пальцями. Допомогло.
Побачив, що Уллі поїть черепаху водою, сівши поряд із нею біля блюдця.
– Нам навіть не треба в Трір їхати! – сказав раптом Сахно. – Треба знайти того, хто нам дзвонив. Він же десь тут, у цьому вошивому містечку! Ти не знаєш, де він може бути?
– Я знаю його телефон…
– Ну, по телефону навіть пику не наб’єш!