– Нік! – Із-за рогу будиночка пролунав шепіт напарника.
Нік підійшов і побачив Сергія, що акуратно відчиняв вікно.
– Це кухня! – прошепотів він. – Підсади!
Нік допоміг Сахнові забратися всередину. Потім заліз сам.
У будинку було тихо. Сергій відчинив холодильник, і тут же кухню залило світло слабкої жовтої лампочки.
Нік сторопіло стежив, як Сергій витягає з холодильника пиво, ковбасу, сир і все кладе на підлогу.
Зачинивши холодильник, він обернувся до Ніка.
– Спочатку треба поснідати, – прошепотів він. – Раптом пізніше не встигнемо?
Вони тихенько всілися за столик. Сергій знайшов ніж і нарізав ковбасу та сир. Відкоркував пиво. Зробив декілька ковтків навхильці й простягнув його Ніку. А сам кинув до рота шматок ковбаси.
– Полюбляю їсти в гостях, – прошепотів він. – Там, у холодильнику, ще пляшка «Столичної»! Нагадай, щоб я про неї не забув!
Нік кивнув.
Він раптом зрозумів, що вони помінялися ролями. І ця зміна влаштовувала Ніка. Від нього нічого не вимагалося, тільки слухатися вказівок. Командував тепер Сахно.
– Ну що, ходімо, – прошепотів, допивши пиво, Сахно. – Пора знайомитися з хазяїном.
Він узяв із кухонного столика ніж, яким різав ковбасу, обережно відчинив двері й зробив крок у темряву коридора.
Нік зволікав. У коридор він зробив крок хвилини через дві й тут же примружився – у вічі вдарило несподіване світло. У широкому отворі розчинених подвійних дверей сяяла п’ятьма лампами кришталева люстра, що звисала з низької стелі.
Нік підійшов до дверей, прикриваючи очі долонею. Коли відвів долоню, побачив німу сцену: ліворуч під завішеним вікном стояло дерев’яне ліжко, на якому лежав із приставленим до шиї лезом чоловік років п’ятдесяти. У його розплющених очах прочитувалося тупе сонне нерозуміння. З-під ковдри стирчала тільки голова.
– Ну що, побалакаємо? – запитав його Сахно, недобре посміхаючись.
– Das geld ist dort… – прохрипів чоловік, указуючи поглядом на книжкову шафу, що стояла біля суміжної стіни.
– Що він каже? – Сахно обернувся до Ніка.
– Каже, що гроші там…
Сахно повернув погляд на хазяїна будинку.
– Гроші?… – повторив він задумливо, втупившись у вузькі заспані очі полоненого. – Гроші теж потрібні… Він із тобою по-російськи розмовляв?
– Так, – сказав Нік. – Може, це не він?
– Ану йди сюди і потримай ніж! – наказав Сергій.
Нік знехотя зайняв місце напарника, а Сахно пройшовся по кімнаті. Підійшов до письмового столу, на якому стояв факс-телефон.
– Так де гроші? – перепитав від письмового столу Сергій.
Нік запитав хазяїна по-німецьки.
– Там, на верхній полиці в Біблії, – прохрипів хазяїн, і Нік переклав.
Сахно підійшов до книжкової шафи і почав уважно розглядати корінці книг, які стояли там.
– На верхній полиці праворуч, – знову сказав по-німецьки полонений. – У Біблії.
– Я не віруючий, – тихо мовив Сергій, відчиняючи скляні дверці книжкової шафи.
Він узяв у руки масивний том, перегорнув. Обернувся і подивився задумливо на Ніка. Підійшов.
– Ти знаєш, він мені набрид, – сказав Сергій похмуро. Перевів погляд на обличчя хазяїна і раптом різко підняв двома руками узяту з шафи важку книгу і з усієї сили опустив її на голову полоненого.
– Достоєвського він в оригіналі читає, а гроші в Біблії ховає! – Очі Сахна спалахнули люттю. – В Достоєвському треба гроші ховати! Ти зрозумів?
І він ще раз ударив хазяїна книгою, потім кинув книгу на ковдру, вивільненими руками схопив лежачого за коротке волосся і потягнув із ліжка.
Хазяїн скрикнув, падаючи з ліжка на підлогу. Нік відскочив, стискаючи в руці ніж. Погляд його помітив на лезові щось темне – то була кров.
Нік перелякано глянув на хазяїна, що лежав на підлозі. На його шиї теж була кров, у очах – страх. Він тремтів. Вигляд у нього був жалюгідний. Комір піжамної сорочки був заквацяний кров’ю.
– Що ви хочете? – неголосно мовив він. – Що вам потрібно?
– Ну от, – зітхнув Сахно. – Заговорив! Давай розповідай! А ти, – Сахно обернувся до Ніка, – піди на кухню ніж помий! Треба після себе прибирати!
Нік нерозуміючи подивився на Сергія, але все-таки вийшов на кухню. Опустив ніж у раковину і повернувся.
– …тільки те, що говорили… по телефону говорили, і я вам передзвонював, – хрипів переляканий хазяїн, водячи пальцями правої руки по своїй подряпаній кухонним ножем шиї. Пальці були в крові, і він час від часу немов розтирав її між подушечками великого, вказівного та середнього пальців. Мабуть, це було нервове.
Нік помітив, що хазяїн говорить із помітним акцентом.
– Далі, далі давай! – майже не розкриваючи рота, шипів Сахно, стоячи над лежачим.