– Але це все…
– А валізу з рушницею ти приніс?
– Так, я… Я її забрав з камери схову на вокзалі в Кельні…
На обличчі Сахна з’явилася нудьга.
– А хто тобі дзвонив? Кому ти дзвонив? – гаркнув він, втрачаючи терпіння. Обернувся тут же до Ніка. – Ніж помив? Принеси сюди!
– Медведєв дзвонив, Медведєв… – квапливо заторохтів хазяїн. – Я його років п’ятнадцять тому знав, коли переїхав сюди. Він мене вів до розвалу Союзу… Потім затих, і я думав – усе… Три місяці тому подзвонив і сказав, що мене знову «включили»… Я ж людина підневільна…
Сахно сів навпочіпки, тримаючи в руці напоготові вимитий ніж.
Із плутаної розповіді переляканого на смерть хазяїна стало ясно, що він, колишній «сплячий» агент КДБ, вважав себе вже пенсіонером, коли його повідомили, що попереду багато нескладної роботи. Відмовитися він побоявся й відтоді займався «опікою» Ніка і Сахна, водночас пильнуючи за ними. Він же винайняв до їх приїзду квартиру, в якій вони жили. Про «трірського» Вайнберга він нічого до пуття не знав. Знав тільки, що той, мабуть, агент, який теж відколовся з серйозними зв’язками та справами. Тому і з’явився наказ його «дістати».
– Це усе гроші, гроші… – мовив насамкінець хазяїн. – Ідеологічна війна скінчилася, зараз воюють тільки за гроші…
– А Погодинський? Для чого ми мали налякати його? – запитав Нік, згадавши старого ресторатора.
Хазяїн затнувся. Було видно, що він напружено думає, що саме сказати.
Сахно важко зітхнув.
– Я думав, ти правду говориш, – сказав він хазяїнові, і в голосі його прозвучала зловісна погроза.
– Я правду, правду… я лише згадував…
Сахно знову підніс лезо ножа до горлянки хазяїна.
– Давай останню версію! Більше спроб не буде.
– Я правду говорив… це все через гроші. І Погодинський теж… Він не платив відсотків!..
– За що? – похмуро поцікавився Сахно.
– Це був не його ресторан… тобто начебто його, але куплений за чужі гроші…
– За чиї?
– За гроші комітету…
– А кому він мусив платити ці відсотки?
Нік слухав розмову, і йому здавалося, що він усе це вже чув. Усе те, що говорив хазяїн будинку, ім’я якого їм було невідоме – таж вони його і не просили відрекомендуватись, – усе це було зрозуміле і очевидне. Ніку принаймні. Про цю схему кілька місяців тому йому розповідав Іван Львович. На пошуки саме цих грошей і було послано його разом із Сахном.
– Гадаю, що Вайнбергу… – мовив після паузи хазяїн. – Адже це він приїжджав до Погодинського перед тим, як ми зайнялися ним упритул…
Розмова сповільнилася. Хазяїн розповідав з інтонацією людини, що роздумує вголос. І з його розповіді стала зрозумілою присутність двох зацікавлених у цих грошах сторін. При цьому обидві сторони мали кадебістське коріння.
– Ну і що нам з тобою робити? – запитав хазяїна Сахно, коли той замовк.
– Я вам усе сказав! Моя вам порада – сьогодні ж виїздіть із Німеччини!
– Ти ба, – здивувався Сергій, обернувшись до Ніка. – Він нам поради дає! Було б у мене трохи семтексу, я б тобі теж пораду залишив. Гаразд, грець із тобою. Що хочеш, те й роби! Тільки не відразу!
Сахно обірвав дріт від факсу-телефону і від настільної лампи. Скрутив хазяїнові руки й ноги і заклеїв скотчем рот.
– Сюди хто-небудь заходить? – запитав він хазяїна. Той заперечливо хитнув головою.
Сахно важко зітхнув. Ривком відклеїв із рота хазяїна смужку скотча. Той скрикнув.
– Тихо! – просичав йому Сахно.
Потім узяв із ліжка ковдру і накрив пов’язаного хазяїна з головою.
– Ходімо! – кивнув Нікові.
На вулиці світало. Знову сипався з неба сніг, тільки тепер він був дрібний.
64
Минуло три дні, а Віктор уже страшенно нудився. Його дратувала Іра, що не приховувала своєї радості внаслідок його тривалого та безвихідного перебування вдома.
– Частіше б ти ноги ламав! – пожартувала вона, але Вікторові її жарт не сподобався.
Вона подалася по магазинах, залишивши Віктора гратися з Яночкою. І тепер Яна вкладала ляльку Марійку в іграшкове ліжко, час від часу з цікавістю поглядаючи на тата з поламаною ногою, що сидів поруч на канапі.
Спостереження за донечкою відволікало Віктора від докучливих думок про його вимушену бездіяльність.
– Ковдра впала! – кивнув Віктор на іграшкове ліжечко. Яночка обернулася, простежила за поглядом тата і поправила ковдру на ляльці, що «засинала».
Іра повернулася через годину. Насамперед зайшла на кухню й вивантажила продукти.
Потім заглянула в кімнату – все ще в плащі.
– Я тобі газети купила! – сказала лагідно.
Віктор підвівся, на милицях пройшов до дверей.