Перед виїздом на автобан довелося постояти хвилин десять в довгій пробці. Сахно використовував нагоду, аби «перемовитись» із Уллі. Розмова закінчилася поцілунком. Ніка для них у цей час не існувало. Він теж удавав, що його немає, уткнувшись у розкритий атлас автодоріг, прикидаючи, скільки часу їм доведеться добиратися до кордону з Бельгією. Взагалі-то до неї було, може, кілометрів сто – сто двадцять. Тільки погода робила цю відстань далекою. Але ж погода робила їх поїздку й безпечнішою. Адже так само, як вони не могли розгледіти машин, що їхали попереду, так ніхто не міг би роздивитися їх похоронний, або – як там його назвали в газеті – ритуальний лімузин.
Монотонний рух по автобану почав стомлювати Сергія. Він тер руками очі й позіхав. Уллі торкнула його за плече і, коли він обернувся, щось показала йому жестами.
Машина пішла вліворуч і зупинилася на нульовій, аварійній смузі автобану.
Нік швидко зрозумів, у чому справа, ще до того, як Уллі й Сахно помінялися місцями.
Уллі самовпевнено повернула лімузин у другий ряд, і тепер Сахно вже позіхав поряд із Ніком. Той теж позіхнув. Давалася взнаки безсонна ніч. Врешті-решт вони обоє задрімали. Нік, упустивши атлас автодоріг під ноги, поклав руки на черепаху, що лежала тепер сумирно на його колінах.
Розбудили його через якийсь час дивна тиша та холод. Нік відчував на своєму лівому плечі тягар. Обернувшись, побачив, що до його плеча притулився головою сплячий Сергій. Уллі теж спала, влігшись головою на схрещені поверх керма руки.
Скло, заліплене снігом, від якого мовби йшло слабке світло, посилило відчуття холоду, і Нік щулився. Захотілося тепла. Захотілося поворушитись, але він стримався, не бажаючи розбудити Сергія. Думки про холод і бажання тепла викликали в душі біль. Постав перед очима далекий Саратов. На язиці подумки з’явився присмак диму. Нік згадував своє прощання з Танею і Володькою, згадував у деталях. Навіть сухий гарячий таджицький вітерець, що доторкався шорсткою рукою до його щік на вокзалі Душанбе, і той немов з’явився раптом на мить у машині. Життя заносило його кудись усе далі й далі від будинку, якого більше не було, від сім’ї, яка не загинула б, коли б придумав він що-небудь інше для їхнього майбутнього. Життя об’єднало його із убивцею, зробило солдатом неіснуючої спецслужби і врешті-решт перетворило на втікача, що, як здавалося тепер, утікає не від небезпеки, а навпаки – до неї.
Сльоза повільно скотилася по щоці, залишивши на шкірі відчуття холоду. Нік витер її. Де вони тепер? Котра година? Подивився на Уллі, на Сергія. Вони все ще спали.
А до Ніка повернулася бадьорість, але бадьорість ця була тільки фізична. Стомлена душа, здавалося, дратувалася бадьорістю тіла.
Першою прокинулася Уллі. Розтермосила Сергія, щось показала йому руками, коли він одірвав голову від плеча Ніка.
Потім вона завела мотор і ввімкнула двірники. Дві гумові лапи змели з лобового скла сніг, очистили «картинку», і Нік обімлів, немов уперше потрапивши до кінотеатру. Перед ними лежала безлюдна звичайна дорога, вже не автобан. Обабіч суцільною стіною стояв сосновий ліс, але окрім сосен, обабіч дороги через рівні проміжки стояли ліхтарні стовпи. І ліхтарі на них сяяли яскравим жовтим світлом. Сніг не падав.
– Де це ми? – здивовано запитав Сахно.
Обернувся до Уллі й щось запитав її жестами.
– Бельгія, – сказав він, обернувшись до Ніка. – Ми вже тут.
– А що далі?
– Далі де-небудь поснідаємо. Бачиш, ми майже в місті – і ліхтарі світяться! Потім купимо теплі кальсони і поїдемо через Люксембург у Трір до гера Вайнберга.
Нік хотів було висловити свій сумнів, але раптом зрозумів, що план Сахна цілком розумний і логічний. Логічний, але тільки до чого все це тепер Нікові? Вони поза законом з усіх боків. І на Івана Львовича вони вже не працюють, та й сенс самої роботи кудись пропав…
Нік прикусив нижню губу.
– Тобі не подобається? Можеш вийти! – сухо мовив Сергій. – Я тобі марок сто дам, і йди к… матері!
Нік заперечливо хитнув головою. Нíкуди було йому йти. Нíкуди і не було для чого.
Лімузин рушив. Уллі розслаблено дивилася на порожню дорогу. Сахно і Нік мовчали.
– Щось місто ніяк не починається! – мовив спроквола через півгодини Сахно і кинув погляд на Ніка. – Ліхтарі світяться, а міста немає!
Місто з’явилося хвилин через двадцять і називалося воно Льєж. Усі його вулиці були заставлені машинами, так що навіть приткнутися було ніде. Нарешті, після тривалої повільної їзди по околичних вуличках, Уллі побачила відповідне місце й уміло «встряла» лімузином між двох брудних машин.