– Залежно від того, що привезеш. Бачиш, з’їздив у Лондон, і справи відразу набули ваги. Тобі потрібно частіше їздити.
– У Париж я вже запізнився, – видихнув Віктор.
– Чому? Ще потрапиш! Хтось же там залишився з наших майбутніх клієнтів. Знати б хто! Гаразд. Зараз лікар прийде. Поки що виконуватимеш її вказівки, а я завтра передзвоню.
І точно. Як тільки Георгій замовк, двері в палату відчинились, і увійшла лікар.
– Ну як? – запитала, підійшовши до узголів’я ліжка.
– Нормально. Не болить.
– Тоді підводьтеся.
Віктор усівся на ліжку. Опустив ноги на підлогу. Нога, з якої зняли гіпс, усе ще здавалася легшою за здорову.
– Вас відвезуть додому. Починайте розробляти ногу, але обережно. Ось вам вправи, – вона передала два аркуші з одксереним текстом і малюнками, що ілюстрували вправи. – Ходити поки що краще з милицею або ціпком. Навантаження додавати поступово – там усе написано!
Подякувавши лікареві, Віктор, підіпхнувши під пахву милицю, дійшов до ліфта. Ліфтерка, громіздка літня жінка теж у білому халаті, натиснула на кнопку, і важкий госпітальний ліфт поповз униз.
Вже приїхавши додому і всівшись на кухні, Віктор захвилювався. Ситуація з очікуваною поїздкою до Саратова здавалась абсолютно ідіотською. Можна було, звичайно, порадитися з Рефатом, але тоді виходило, що його, Віктора, рішення залежало не від прямого начальства, а від колеги у справі, чию присутність у цій справі Віктор ретельно приховував. Ситуацію інакше, як делікатною, назвати було складно.
А на місто, посипане снігом, опускався ранній вечір. За вікном безхмарне небо набиралося синяви.
Віктор виглянув у вікно, подивився вниз і побачив біля будинку той же вантажний мікроавтобус. Згадав напис на його боці: «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі».
Згадав знову стелю свого кабінету. Згадав Мишка Занозіна. Узяв із підвіконня мобільник і набрав номер чергового райвідділу.
– Старший лейтенант Катко слухає! – пролунав чіткий голос.
Віктор відрекомендувався. Запитав про Занозіна.
– Йому краще, – сказав черговий. – Щур говорив, що Мишко просив пива принести. Значить, у порядку.
– Це добре, – видихнув у трубку Віктор.
67
У Люксембурзі, покружлявши по вузьких вуличках старого міста і проїхавши по довгому червоному мосту над несподіваною прірвою, по дну якої текла річка, Уллі зупинила лімузин у тупику біля якоїсь сірої, брудної огорожі. Щось «сказала» руками Сергію.
Він замислився. Зітхнув.
– Вона має рацію, – сказав Нікові, ледве повернувши голову.
– Ти про що?
– Машину треба десь тут залишити. Не можна на ній в’їжджати до Німеччини.
Із «ритуальної» частини машини почувся якийсь шум. Сергій обернувся й зустрівся поглядом із «хлопчиком для биття», що повністю опритомнів. На обличчі Сахна відразу виник вираз невдоволення. Він показав хлопцеві кулак. Той замовк.
Місце, де вони зупинились, не освітлювалося. Від тупика до дороги було метрів триста.
– Посидьте тут із Уллі, – сказав Сергій. – Я постараюся повернутися швидше.
– А ти куди? – запитав Нік.
– Місто подивитися, – посміхнувся Сахно і щось «сказав» руками Уллі. Вона кивнула.
Минуло, мабуть, не менше години. Нік уже відчув голод, але поділитися своїми міркуваннями із цього приводу ні з ким не міг, хоча поруч сиділа молода жінка, а на подіумі для труни лежав мовчки зв’язаний бельгійський «хлопець для биття».
І ось десь через годину в їхній тупик в’їхала з дороги якась машина. Світло її фар торкнулося очей Ніка, і він примружився. Уллі, що спокійно сиділа весь цей час за кермом, теж прикрила очі долонею.
Машина неспішно під’їхала і зупинилася просто перед лімузином. Нік заціпенів, злякавшись. Подумав, що це поліція.
Гримнули дверці, і поряд із лімузином опинився Сахно.
– Пересідаємо, – сказав він, відчинивши дверці з боку Ніка.
Насамперед Сахно витягнув за ноги «хлопця для биття». Той звалився на землю. Сергій кілька разів буцнув його ногою, потім заткнув йому рот ганчіркою, якою зазвичай витирав зсередини скло.
– Його в багажник! – скомандував Сахно. Зачинивши за бельгійцем місткий багажник, Нік нарешті розглянув машину, пригнану Сергієм. Це був темно-синій «фольксваген пассат».
Переклавши в салон усі речі з лімузина, Сергій довго, хвилин п’ять, «говорив» про щось із Уллі. Знову повернувся до Ніка.
– Ти з Уллі сідаєш у «фольксваген», а я за вами – в лімузині. Поки не знайдемо місце для його стоянки, – сказав Сахно.
– Його ж шукають! – спробував напоумити Сергія Нік.
– І мене шукають, і її шукають, – Сергій показав поглядом на Уллі. – Лише ти чистенький і нікому не потрібен! Або роби те, що я говорю, або йди на…!