Уллі сіла за кермо «фольксвагена», Нік – поряд із нею.
Виїхали на дорогу. Нік, озирнувшись, побачив лімузин із розбитою фарою, що їхав майже упритул за ними.
Уллі вела машину впевнено, ніби добре знала ці місця. Знову проїхали по червоному мосту над прірвою. Звернули праворуч, на нешироку дорогу, що огинала стару частину міста.
Місто непомітно залишилося позаду. Дорога вирівнялась, і тепер обабіч неї раз у раз миготіли вогники самотніх вілл або ферм.
В одному місці Уллі пригальмувала, і далі хвилин п’ять вони їхали повільно, долаючи ледве тридцять кілометрів за годину. Нарешті вона знайшла те, що хотіла – поворот ліворуч. Проїхавши кілька кілометрів по вузенькій асфальтовій доріжці, вони вперлись у ворота ферми, за якими ніяких ознак життя не було видно.
Жестами Уллі попросила Ніка вийти з машини. Вони вдвох підважили і віднесли вбік низькі дерев’яні ворота.
В’їхали у двір. Тут уже Нік огледівся трохи детальніше. У світлі місяця покинута ферма нагадувала романтичні руїни. Вікна двоповерхового будинку були забиті дошками. Зате ворота будівлі, що нагадувала комору, були навстіж відчинені.
Нік раптом помітив на будинкові великий напис. Заглянув у «фольксваген» і ввімкнув ближнє світло.
– Ти що, з глузду з’їхав?! – долетів до нього окрик Сахна.
Нік тут же вимкнув світло. Йому й миті вистачило, щоб прочитати напис на будинку: «Продається».
Сахно вийшов із комори з ліхтариком у руці. Сів за кермо лімузина і, не вмикаючи фар, заїхав усередину.
Потім зачинив ворота комори.
– Ну що, по конях? – кинув він Ніку.
Через двадцять хвилин вони в’їхали в Німеччину. Тепер машину вів Сахно. Уллі з черепахою в руках сиділа ззаду, а Нік – на звичному місці поряд із водієм. Безлюдний контрольно-пропускний пункт здався схожим на арку з колонами. Дорога просто роздрібнилася на декілька односмугових, і кожна з них, пробігши між двох колон, знову влилася в єдине асфальтове русло.
Цього разу в Трір вони не заїжджали. Просто не було необхідності. З траси з’їхали на знайомий дворядний путівець. Тут, незважаючи на темряву, Нік упізнавав по дорозі кожен покажчик, кожен поворот. Доїхавши до розвилки, від якої праворуч ішла приватна дорога до садиби Вайнберга, машина звернула на неї. Перед воротами повернули ліворуч і проїхали метрів двісті вздовж цегляної огорожі. Зупинилися між двох могутніх дубів. У тьмяному світлі внутрісалонної лампочки Сергій щось «сказав» Уллі. Разом із Ніком вони вийшли з машини. Уллі відчинила свої дверці й простягла Сергію шкіряну валізку з рушницею.
Над головою Ніка темною стрілою промайнув кажан, і він від несподіванки різко пригнувся. Погляд його ковзнув угору, на розлоге могутнє дерево.
Почулося клацання, потім знов. Нік обернувся – Сергій сидів на землі перед розкритою валізою-футляром і складав рушницю. Він насадив дуло, потім почепив на дуло довгий глушник. Підняв складену рушницю на двох долонях, і на обличчі його виникла вдоволена посмішка. Він кинув погляд угору на дерево. Потім несподівано простягнув рушницю Нікові, що стояв поряд, а сам поліз нагору.
У тиші хрипко прокричав якийсь птах. Нік дивився вгору, спостерігаючи за Сергієм, що дерся по гілках. На висоті десь метрів п’яти Сахно завмер і почав спостерігати за садибою.
У салоні «фольксвагена» продовжувала тьмяно світити лампочка-світлячок, і Нік, озирнувшись на машину, стискуючи в руках рушницю, замилувався раптом неясним нерухомим силуетом Уллі.
На голову впав шматочок кори. Відвернув увагу. Навіть не дивлячись угору, Нік зрозумів, що Сахно спускається.
– Зараз стріляти немає сенсу, – прошепотів він, забираючи у Ніка рушницю. – Там тільки три вікна світяться. Може, він уже втік. Треба йти всередину.
Сахно витягнув із багажника бельгійця, розв’язав йому ноги. Той встав, похитуючись. Промимрив щось жалібне, але ганчірка в роті справно виконувала роль глушника. Навіть у темряві було видно, як прикрашено синцями обличчя «хлопця для биття».
– Ну що, красеню, – мовив Сергій, криво посміхаючись у розбите обличчя «попутника». – Ходімо працювати!
Він розвернув його і штовхнув у спину так, що бельгієць ледве не впав, незграбно змахнувши зв’язаними за спиною руками. Вони підійшли до воріт. Тут Сергій прихилив рушницю до колони огорожі й огледівся.
– Спочатку перекинемо його, – сказав він через хвилину, кивнувши на бельгійця. – Якщо собаки не набіжать – переліземо самі.
Так і зробили. Перекинули в’ялого «хлопця для биття» через досить високі ворота, як згорнутий у рулон килим. Впавши на землю з того боку, бельгієць тільки зойкнув. Почекавши кілька хвилин і не помітивши нічого небезпечного, Сахно підсадив Ніка. Коли той сплигнув, сам Сергій спочатку простягнув йому рушницю, потім, як кішка, видерся вгору, чіпляючись і за бічну цегляну колону, і за самі ворота.