– Дивно, – прошепотів він, оглядаючись на всі боки. – Вони що, всі пішли на фронт?
Пригинаючись і змусивши пригинатися бельгійця, вони пробігли до будинку і біля самого будинку зупинилися, побачивши знайомий малиновий «ягуар» і поряд із ним труп молодого хлопця в костюмі. Хлопець, видно, падав, простягнувши руки вперед, і тому його піджак задерся до грудей, оголивши на сідницях легку кобуру з пістолетом, яким він не встиг скористатися.
Сахно змусив бельгійця лягти ниць. Сам нахилився й забрав пістолет. Перевірив обойму й сам до себе кивнув. Наказав Нікові поглядом залишатися на місці, а сам, пригинаючись, пробіг за машину і потім за ріг будинку. Повернувся хвилини через три з двома пістолетами в руках. Один простягнув Ніку.
– Чиста робота! – прошепотів він. – Вони навіть подумати не встигли, що їх у рай відправляють! – кивнув він на труп, що лежав біля машини. – Там іще один, – кивнув він у той бік, звідки повернувся. – Більше нікого, я будинок обійшов.
– Хтось виконав нашу роботу, – прошепотів Нік.
– Незамінних людей немає! Ходімо всередину, – перебив його Сергій. – Бери бельгійця і відчиняй ним двері.
Двері в будинок виявилися незамкнуті. Ведучи попереду себе «хлопця для биття», Нік і Сахно пройшли через широкий неосвітлений хол і зупинилися перед сходами на другий поверх.
– Зажди хвилинку, я перевірю, – прошепотів Нікові Сергій і сховався за дверима.
Хвилинка розтягнулася на кілька. У хол Сахно повернувся облизуючись. Простягнув Нікові шматок салямі.
– Підкріпися! Там нікого немає.
Килимове покриття сходів робило їх кроки абсолютно нечутними. Сходи вивели їх у маленький затишний хол із невеликим старовинним комодом по центру, злегка освітлений крізь матове скло лівих дверей. За іншими трьома дверима цього холу світла не було.
Сахно змусив бельгійця зробити два кроки до дверей, за якими горіло світло. Вони завмерли, прислухаючись. І раптом телефонний дзвінок змусив усіх трьох здригнутися. Три рази він продзеленчав за дверима, потім щось клацнуло. Затамувавши подих, Нік і Сахно прислухалися. Через двадцять-тридцять секунд пролунав писклявий сигнал автовідповідача. Потім голос, що залишав повідомлення, зазвучав гучно, мовби був пропущений через підсилювач.
– Я передзвоню за годину, і якщо у вас усе ще не буде бажання відповідати на запитання, у мене більше не буде бажання їх задавати, – монотонно мовив голос, що здався Нікові знайомим.
– Це Уберкрафт, – прошепотів він Сергію.
Сергій кивнув.
– Тримай хлопця за руки, – прошепотів він Ніку. – Коли я відчиню двері, штовхай його з усієї сили досередини. Потім заскакую я, тоді ти. Стріляй в усе, що рухається!
Нік стиснув у лівій руці пістолет, праву поклав на спину бельгійця й відчув, як той тремтить. Його тремтіння почало передаватися Ніку. «Хоча б швидше!» – подумав він.
Сергій узявся за ручку дверей, рвонув її на себе. Нік тут же щосили заштовхнув у отвір бельгійця, і він полетів, натикаючись по дорозі на якісь меблі. Сергій, стискуючи в руці пістолет, устрибнув у кімнату, як у басейн, на льоту перевертаючись, аби впасти на спину. У раптовому шумі та тріскоті Нік, немов оглушений, просто зробив крок уперед і оглянув кімнату приголомшеним поглядом.
Бельгієць, що розламав собою навпіл міцний журнальний столик, лежав обличчям униз. Брудні підошви його важких черевиків були незграбно вивернуті за принципом «носки докупи, задники – нарізно». Поряд із його головою блищали осколки склянки, із перевернутої пляшки «Джонні Вокер» витікало віскі. Праворуч у кріслі нерухомо сидів блідий як смерть Вайнберг. Сірий спортивний костюм робив його схожим на втомленого штангіста. Видно, до виниклого шуму він курив, і тепер сигарета, що впала на м’який підлокітник, роз’їдала своїм вогником чорний велюр крісла. Сахно зі скошеним од болю обличчям підводився з підлоги, все ще стискаючи в руці пістолет і не зводячи погляду з хазяїна будинку.
– Ти сам? – запитав він хазяїна. Той мовчав, усе ще не в змозі прийти до тями.
Сахно звівся на ноги. Озирнувся навсібіч. Підійшов упритул до Вайнберга і зацідив його в обличчя навідліг.
– Ти сам тут? – повторив він своє запитання.
– Так, – неголосно мовив хазяїн.
– Ну що, говоритимемо? – запитав Сахно, нахиляючись до Вайнберга.
Раптом він помітив на підлокітнику крісла проїдену іскрами діру, швидко підняв із підлоги пляшку віскі й залив пожежу, що зароджувалася. Знову подивився на Вайнберга.