– Хороший дядько, – мовив він на ходу, коли вони з Ніком підійшли до воріт. Спочатку перекинули пакет, потім перелізли самі.
Уллі спала, підігнувши ноги, на задньому сидінні «фольксвагена».
Навіть коли машина рушила, вона не прокинулась.
У Трір приїхали о пів на сьому. Сахно знайшов на задвірках міста стоянку, де, не виходячи з машини, вони перекусили взятою у Вайнберга їжею. Уллі все ще спала й поки що будити її вони не хотіли. Розбудили близько восьмої і знову залишили в машині.
Сахно, вивчивши отриманий од Вайнберга чек, простягнув його Нікові.
– Ходімо, – сказав він. – Дойчебанк має бути десь у центрі.
Трірське відділення Дойчебанку вони знайшли швидко – виявилося воно за п’ять хвилин ходьби від знайомого їм «МакДоналдса». Банк уже працював.
– Ну, давай, іди за баблом! – підштовхнув Ніка в спину Сергій. – Пам’ятай, там твій полтинник!
Не можна сказати, що Нікові було страшно. Але щось усередині намагалося зупинити його, не пустити в прозорі двері банку, що відчинялися в обидва боки. Він думав про Вайнберга, який надто легко розлучився з цими грошима, так легко, немов був упевнений у своїй швидкій смерті й у тому, що гроші йому більше не знадобляться. Власне, так, мабуть, і станеться, якщо вже не сталося. Він же сам назвав себе пішаком, а значить, знав, що програв, що його принесуть у жертву, як намагалися принести в жертву у цій грі й Сахна, і, напевно, його самого, Ніка Ценського. Жалощів до Вайнберга Нік не відчував – згадався Погодинський. Нік так і не запитав Вайнберга, чи не він винен у смерті старого.
Вайнберг напевно сказав би правду, йому більше нічого було приховувати. Але чи так уже це важливо?…
Втома від безсонної ночі вповільнювала хід думок. Нік зайшов у банк. Простягнув чек у віконце. Чекав збентеження в очах касира, що побачив суму, але той тільки уважно подививсь у вічі Ніку й заклацав по клавіатурі комп’ютера. За головою касира в темному склі кабінки відбивався монітор, і Нік побачив, як на нім з’явився величезний, на весь екран, підпис, який касир уважно порівняв із підписом на чеку.
– Вам переказ на ваш рахунок чи готівкою? – запитав він ввічливо.
– Готівкою.
Касир разом із чеком вийшов з кабінки.
Нік озирнувся на всі боки. Погляд сам відрахував під стелею чотири відеокамери спостереження. З них одна мовби дивилася на Ніка своїм об’єктивом. Легке клацання почулося з віконця, біля якого стояв Нік. Касир знову сів на місце, опустивши перед собою на столик банківський полотняний мішечок. По одній витягнув із мішечка запечатані пачки стомаркових купюр і почав їх викладати на панель стійки.
Нік запанікував. Він зрозумів, що доведеться розсовувати гроші по кишенях.
Знову огледівся на всі боки – клієнтів у залі було небагато, й усі вони стояли кожен біля свого віконця. Тільки він зиркав туди й сюди.
На щастя, кишені чорної дутої куртки виявилися місткіші, ніж він думав. Усі тридцять пачок перемістились у дві внутрішні та в дві бокові. Вагу грошей Нік відчув одразу, і разом із вагою відчув якусь власну незграбність. До виходу він ішов акуратними короткими кроками, боячись, що пачки почнуть випадати з бокових кишень.
– Ну що? – запитанням зустрів його на вулиці Сергій.
Нік кивнув.
Обличчя Сахна засяяло щасливою усмішкою. Вони швидко попрямували до «МакДоналдса», потім далі до повороту на вуличку, що веде до автостоянки.
68
Проблему з обтяжливою поїздкою до Саратова зняла несподівана телеграма з Москви. «29 листопада п’ятдесят четвертим поїздом на жаль приїжджає Київ другова дружина Тетяна. Зустрінь допоможи з’їздити за місто Татаров».
У почутті гумору Рефату відмовити було важко. Але двадцять дев’яте листопада було саме сьогодні, і Віктор, зрозумівши це, заметушився. Передзвонив у довідкову вокзалу. Потяг із Акмоли, яким їхала дружина Миколи Ценського, прибував у Київ через дві години. З телеграми було зрозуміло, що зірвалася з місця вона з власної ініціативи. Можливо, її намагалися відрадити, але не змогли.
Віктор пам’ятав побоювання Рефата з приводу дій цієї жінки. Але Віктор прекрасно розумів і її стан. Ясно, що вона хоче поговорити з Валентином, єдиним киянином, із яким устиг познайомитися тут Микола. Їхати майже дві тисячі кілометрів заради цієї зустрічі? Напевно, вона сподівається щось дізнатися про чоловіка.
Хвилин п’ятнадцять позаймавшись вправами для пошкодженої ноги, Віктор поснідав і після недовгих роздумів подзвонив Георгію.