Георгій, почувши про приїзд гості з Саратова, пожвавився.
– Звідки дізнався? – запитав він.
– Свої люди, – спокійно і впевнено відповів Віктор.
– З твоєї особистої справи не було видно, що ти такий кмітливий! Гаразд. Поїдеш зустрічати. Через півгодини я тобі передзвоню!
Через півгодини Георгій продиктував Вікторові адресу на Хрещатику, де дружина Миколи Ценського мала ночувати. Домовилися, що Віктор повідомлятиме по мобільнику про кожен їхній крок.
Викликавши чергову машину райвідділу, Віктор замислився, як йому дізнатись: яка з пасажирок потяга дружина Миколи. Згадався епізод із якогось бразильського фільму, де герой зустрічав у аеропорту незнайому жінку. Він просто піднімав над головою картон із написаним фломастером прізвищем. Так само і його зустрічали в лондонському аеропорту. Так, видно, доведеться робити і йому.
Знайшовши коробку з-під взуття, Віктор видер пласке дно, на якому старанно вивів синім фломастером «ТЕТЯНА ЦЕНСЬКА».
Зайшла на кухню Іра й тут же втупилася здивовано в «іменний» картон.
– На вокзал треба, зустрічати її, – кивнув на картон Віктор. – По роботі…
Іра зітхнула.
Знизу просигналила машина. Віктор виглянув у вікно і побачив на сніговому тлі райвідділівську «вісімку», а недалеко від неї – знайомий мікроавтобус «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі». Метушливо зазбирався. Переклав мобільник із підвіконня у внутрішню кишеню піджака.
На вокзалі було, як завжди, людно. Потяг із Акмоли приходив на восьму колію, але він запізнювався на двадцять хвилин, що давало Віктору невеликий запас часу. Та й бігти вгору, а потім униз по сходах йому не хотілося. Він неспішно піднявся на другий поверх. Галерея-перехід над платформами вокзалу була заставлена торговельними лотками та кіосками. Попереду світилася вивіска кафе «Підземне місто». До приходу потяга залишалося ще п’ятнадцять хвилин. Біля входу в кафе стояв бомж із простягнутою рукою і циганка з дитиною. Вони, мовби своєрідні швейцари, провели Віктора всередину запитливо-вимогливими поглядами.
Механічний голос щось промовив на ввесь вокзал. З усього сказаного Віктор розібрав слово «Акмола» і тут же підвівся з-за хисткого пластмасового столика.
Спустившись на платформу і діставши з пакета картон з ім’ям і прізвищем саратовської гості, він раптом розгубився, зрозумівши, що може легко з нею розминутись. Адже з платформи можна було йти в обидва боки і на верхню галерею-перехід. Потяг уже виходив неспішно на вільну колію. Віктор вирішив відстежити купейні вагони і стати біля них – усе-таки навряд чи вона приїхала б у плацкарті.
Провідник, що зіскочив на платформу, вказав Вікторові рукою у бік локомотива і сказав: «Перші три купейні!»
І Віктор побіг, тримаючи в піднятій руці картон із прізвищем. Зупинився біля другого вагона – пасажири тільки-тільки починали виходити, виносити торби та валізи.
Він одійшов майже до краю платформи і, піднявши картон над головою, почав дивитися на всі боки. Йому було видно всі три купейні вагони потяга. Пасажири виходили вже жвавіше, поспішали – хто до підземного переходу, хто в інший бік.
Віктор, нервуючись, зробив кілька кроків наперед, вдивляючись в обличчя пасажирів, що проходили повз нього.
Краєм ока помітив, як на його картон із подивом подивилася невисока жінка в пуховій хустці та довгому, начебто з чужого плеча, плащі-пальті сірого кольору. Він тут же обернувся і зустрівся з нею поглядом. Вона тягнула за собою візок, до якого була прив’язана невелика господарська сумка.
– Я не Ценська, – мовила вона, зупинившись перед Віктором. – Я – Кравченко.
Віктор із жалем зітхнув, подумавши, що привернув увагу звичайної міської божевільної. Кинув погляд навкруги і вище підняв картон.
– Я не переходила на його прізвище, – розгублено мовила жінка.
– Ви – дружина Миколи Ценського? – До Віктора повернулася зосередженість, і він привітно всміхнувся.
– Так, я дружина Колі… Мені говорили, що можуть зустріти, та я не вірила…
– Ходімо, у мене машина, – перебив її Віктор.
Узяв візок і сам покотив його за собою. Йшов швидко, Тетяна ледве встигала йти поряд. Одначе не вмовкала. Видно, так виявлялась її радість од того, що її зустріли в чужому місті.
– …я так боялась їхати… і вони мене відмовляли… але як же? Адже потрібно знайти його, нам жити ніде!.. Синові вчитися пора…
– А хто вас відмовляв? – запитав Віктор, коли вони спускалися в підземний перехід.
– Василь Гаврилович і цей, Борис… він і як його по батькові не назвав, ввічливий такий… грошима допомагав…
Імена цих людей ні про що Віктору не говорили. Ясно було, що це люди Рефата.