– Тільки знаєте, на готель у мене може не вистачити, я не рахувала… у вас готелі дорогі?
– Не турбуйтеся, – Віктор на ходу подивився в її благальні очі. – Ми для вас квартиру знайшли в центрі, платити не потрібно…
– Ой, вельми дякую! Господи, слава богу, що є ще добрі люди!..
Машина стояла неподалік на автостоянці. Віктор, засунувши візок із сумкою в багажник і всадовивши дружину Миколи Ценського на заднє сидіння, завів мотор.
Приїхали за вказаною Георгієм адресою. Виявилося, що це був будинок біля Бессарабки, в якому розміщувався кінотеатр «Орбіта». Вхід у парадне був у дворі. Віктор піднявся з Тетяною на третій поверх, подзвонив у потрібні двері.
Відкрила старенька.
– Заходьте, заходьте! – звернулася старенька до Тетяни так, мовби саме її й чекала. – Чай уже нагрітий! Напевно, дві доби їхали, втомилися ж!
Поставивши в коридорі візок із сумкою, Віктор обернувся до не менше од нього здивованої виявленою гостинністю Тетяни й попросив саму на вулицю не виходити. Пообіцяв приїхати за нею через дві години.
З машини Віктор подзвонив Георгію.
– Ну що, – сказав невидимий Георгій, – погодуєш її де-небудь, і їдьте в Кончу-Озерну. Допоможи їй розпитати цього письменника, може, він щось ще згадає! Подзвониш, коли повернетесь!
За дві години, які він дав Тетяні, щоб вона привела себе в порядок, Віктор устиг перекусити в «МакДоналдсі» й заїхати в госпіталь до Мишка Занозіна.
– Ну як там? – запитав Мишко, киваючи у бік вікна.
– Усе гаразд, зима вже…
– А справи?
– Справи набирають швидкості. Якщо ще місяць тут полежиш – можеш запізнитися до фіналу!
– Мені ще два тижні, – сказав, усміхаючись, Мишко. – Щоправда, потім сказали у військовий санаторій, в Одесу їхати.
– Ось там і погуляєш, якраз сезон військових пенсіонерів і пенсіонерок!
– Ну тебе к бісу! Мені Щур квартиру пообіцяв!
– Він сказав: «Якщо виживеш?» – запитав Віктор.
– Точно!
– Це він тебе підбадьорити хотів або думав, що ти непритомний і нічого не чуєш!
– Апельсинів хочеш?
Відмовившись від апельсинів і потиснувши все ще слабку долоню стажиста, Віктор вийшов із палати.
За годину вони вже в’їжджали з Тетяною на територію письменницького селища. Під’їхали до огорожі, за якою височів новий цегляний будинок.
Валентин був вдома і цього разу мав напрочуд свіжий вигляд. Не кажучи зайвих слів, він пропустив їх у коридор. Таня зняла з голови пухову хустку, і Віктор, чіпляючи своє сіре пальто на дерев’яну стоячу вішалку, розглянув нарешті саратовську гостю. На вигляд їй було років тридцять п’ять, русяве волосся трохи кучерявилось, але надто правильними хвилями. Відразу стало зрозуміло, що нещодавно вона накручувала його на бігуді. Маленький акуратний носик і великі круглі очі, які вона примружувала, коли вдивлялася в щось або в когось. Видно, була короткозора, але не хотіла носити окуляри.
Вона підійшла до дзеркала, що висіло на стіні, осмикнула бордову блузку.
– Я каву поставлю, – мовив Валентин і зник на кухні-їдальні, залишивши двері відчиненими.
По дерев’яних сходах до них спустилася дружина Валентина Світлана. Привіталася.
Коли вже всілися за довгим сосновим столом, зробленим самим хазяїном будинку, Валентин поставив перед Віктором і Танею цукорницю та вазу з печивом.
– Вам яблука тоді передали? – запитав Валентин, дивлячись на Віктора.
– Які яблука? Коли? – здивувався Віктор.
– Ну, коли від вас хлопець приїжджав… З приводу Миколи. Він іще іншу фотографію показував, тільки там Микола молодший був…
Спантеличений Віктор переглянувся з Тетяною, зітхнув.
– Ні, не передавали мені яблук, – сказав задумливо. – А що, той хлопець сказав, що від мене?
– Ні, я просто запитав його, чи не від вас він. Він мені й сказав, що від вас. Іще привіт передав… Приємний хлопець, я думав, він яблука довезе… У нього ще така маленька сережка-зірочка у вусі. Я навіть здивувався – подумав, ось тобі й демократія, все що завгодно в органах тепер носити можна, хоч у вусі сережку.
– Гаразд, Валентине, – перебив його Віктор, підсовуючи до себе чашку з кавою. – Розкажіть Тані ще раз усе, що пам’ятаєте.
Валентин чітко й коротко описав обидві зустрічі з Ценським. Так чітко, мовби вже не раз розповідав цю історію.
– А про контейнер він не говорив? – запитала, дослухавши до кінця, Тетяна.
– Який контейнер? – здивувався вголос Віктор.
– Ну, з меблями та речами, той, що ми за день до від’їзду з Душанбе відправили. На Київ.
– Нічого не говорив, тільки ось гроші заніс, – Валентин розвів руками.
– Великий контейнер? – запитав Віктор.
– Так, десь півплатформи… Там і піаніно було, десять коробок із книгами, сервант, канапа…