– А у вас якісь документи на цей контейнер є? – поцікавився Віктор.
– Так, там, на квартирі…
Інтуїція підказала Віктору, що він щойно почув щось неймовірно важливе, і хоч Валентин до цього не мав ніякого відношення, але саме йому Тетяна поставила це запитання. І тому Віктор подивився на хазяїна будинку з вдячністю.
Після розмови Тетяна охоче погодилась узяти залишені чоловіком гроші, і Валентин полегшено зітхнув. На обличчі з’явилася щира радісна усмішка, ніби ці чужі гроші заважали йому спати або були тягарем. Він вийшов у коридор, підняв за кільце дерев’яний квадрат підлоги – вхід у льох, поліз униз.
Тетяна відмовилася перераховувати долари на прохання Валентина. Попросила тільки пакетик.
Назад їхали вже в темряві. Столичне шосе не освітлювалося. Кілька разів їхню «вісімку» обганяли якісь іномарки, і щоразу Віктор відчував напругу, пригальмовував, пропускаючи тих, що поспішають, уперед і одночасно перевіряючи – чи не маневрує який-небудь хитрий «хвіст».
Провівши Таню до дверей і взявши у неї документи на контейнер, Віктор пішов. Пообіцяв приїхати вранці до десятої.
Номер Георгія він набрав просто з машини, ще не виїхавши з двору. Почувши про контейнер, Георгій наказав терміново приїхати до Сінного ринку й чекати в машині біля газетного кіоску.
Приїхавши туди, Віктор здивувався, що зустріч – нехай навіть і швидкоплинну – було призначено в такому освітленому місці. Це було не схоже на Георгія.
Минуло декілька хвилин, і в кишені задзвонив мобільник.
– Проїдь трохи вперед, до перехрестя з Обсерваторною. Там стоїть дівчина в зеленому плащі – віддаси їй папери через віконце.
Дівчина дійсно стояла біля зеленої огорожі, за якою вже багато років тому завмерло будівництво дитячої лікарні. Вона підійшла швидкою ходою до машини, застигла біля дверцят водія, поки Віктор опускав скло. За ту мить, яка знадобилася їй, щоб узяти з його руки документи, він устиг кинути погляд на її обличчя. Очі в неї також виявилися зеленого кольору.
Потім вона перебігла вулицю й сіла в машину, що стояла поряд із перехрестям у Чеховському провулку.
Годинник показував пів на дев’яту. Навкруги було безлюдно, як уночі. Тільки поодинокі машини неспішно проїздили вулицею Воровського до площі Перемоги.
69
Нік прокинувся в широченному ліжку. Протер очі й огледівся. Повільно згадувалися минулі два дні. Годинник на високій химерній тумбочці показував пів на шосту. Обернувся до вікна – на вулиці було темнувато, а тому визначити так відразу – ранок це чи вечір – було неможливо.
Ступивши босими ногами на килимок, Нік оглянув уважно кімнату. Це був розкішний готельний номер із величезним телевізором, великим баром і письмовим столом.
Вони приїхали сюди годині о десятій ранку, після того, як, отримавши гроші в банку, покинули Трір. Узагалі-то вони їхали явно не сюди. Нік погано пам’ятав, як промчали вони повз поворот до покинутої ферми, де Сахно залишив похоронний лімузин. Потім навіщось Сергій в’їхав у Люксембург, у самісінький центр міста, зупинив украдений у цьому ж місті темно-синій «фольксваген-пассат» перед готелем «Шератон» і сказав, що відпочиватимуть вони тут. Він пригощає!
Потім Нік перекладав у рецепції маячні запитання Сергія. Адміністратор готелю ввічливо і терпляче відповідав. Спочатку з’ясували, що найдорожчий номер зайнятий, але є дешевші – по тисячі баксів за ніч. Потім Сергій попросив повідомити адміністратора, що з ним панночка і черепаха. Адміністратор сказав, що собак у готель брати заборонено, але окремий готель для собак розташований поблизу, і звідти можуть приїхати. У якийсь момент Нікові здалося, що обоє – і Сахно, і адміністратор, хлоп’якуватий дрібний чоловік у строгому темно-зеленому костюмі з краваткою – однаково божевільні. Уже сам Нік нагадав адміністраторові, що йдеться не про собаку, а про черепаху. Після цього адміністратор поцікавився розміром тварини. Потім передзвонив комусь із начальства і пояснив по телефону виниклу проблему. Невидиме начальство пішло назустріч інтересам клієнтів, і черепаху прихильно дозволили взяти з собою.
Нік отримав замість ключів магнітні картки. А Сергій пішов за Уллі й за черепахою. За ним услід ув’язалися два бел-бої в червоних кепочках. Через кілька хвилин Сергій повернувся в хол разом зі своєю подругою. Поруч уже йшов тільки один бел-бой і врочисто ніс на долонях черепаху.
– Слухай, цей, другий недоумок ключі від машини випросив… Не вкраде? – запитав у Ніка Сергій.
Нік зітхнув.
– Крадене рідко крадуть, – сказав він. – На стоянку поставить.