Близько півночі, коли Віктор уже влігся спати, з кухні почулася трель мобільника, залишеного за звичкою на підвіконні.
Різко підвівшись із канапи, Віктор ледве не впав, ступивши на ще хвору ногу. Видно, трохи натрудив її і, накульгуючи, в темряві пройшов на кухню.
– Сподіваюся, не розбудив, – прозвучав у трубці занадто енергійний для пізнього часу, мовби наелектризований голос Георгія. – Збирайся! Машина в тебе сьогодні є?
– Так.
– Запиши адресу!
Віктор узяв із підвіконня блокнот і ручку.
– Святошинська, вісімнадцять, склад нацгвардії. Біля воріт стоятиме зелений «рафик». Не лякайся – це твої підлеглі. Думаю, впізнаєш! На складі черговий наряд солдатів – троє. Їх одразу відвезуть. Окрім них, двоє охоронців. Частина складу орендується митною фірмою, охоронці звідти. Не втручайся, якщо підлеглі поведуться з ними грубо. Оглянеш контейнер і відразу передзвониш мені!
Уже від’їхавши від будинку на черговій «вісімці», Віктор обернувся на мікроавтобус фірми, що займалася підвісними стелями. Той стояв на звичному місці. Щось здалося йому дивним, ніби в кабіні горіло тьмяне світло і хтось сидів.
Мовчазне безлюдне місто слабкими вогнями освітлювало свої дороги, прихоплені морозом. Перед Південним мостом машину почало заносити. Довелося Віктору пригальмувати – «вісімку» винесло на зустрічну. Знову рушивши, Віктор згадав свою червону «мазду» – її б не занесло. І тут же другим спогадом прийшло розуміння того, що саме десь тут, перед в’їздом на Південний міст у його «мазду» і вліпили з гранатомета.
З’їхавши з проспекту Перемоги та крутнувшись на розв’язці за станцією метро «Святошино», «вісімка» виїхала на Святошинську вулицю. Праворуч промайнуло кілька «хрущовок» і потяглись огорожі. Ліворуч із самого початку вулиці також тяглись огорожі, але ці огорожі були маститіші й вищі. За ними височіли складські ангари. Дорога й тут була слизька, але Віктор уже не поспішав. Він придивлявся до номерів, вивішених біля воріт складів. Попереду показався темний «рафик», і стало все ясно.
Віктор зупинив машину за мікроавтобусом і тут же почув, як неголосно клацнули дверці.
Біля його дверець з’явився невисокий, міцно збитий чоловік у камуфляжній формі та «балаклаві» з прорізами для очей, що закривала обличчя.
– Рухатись на вихідну? – діловито й одночасно по-військовому запитав він.
– Рухайтесь! – сухо сказав Віктор – недавнє роздратування та втома допомогли йому відчувати себе справжнім командиром ситуації.
Віктор вийшов із машини і побачив, як із «рафика» практично безшумно вибралися восьмеро в камуфляжі з короткостволими «акаемами», всі в «балаклавах». Тут же троє побігли кудись уперед. За ними швидким кроком рушили інші. Перший спецназівець підійшов до Віктора.
– Через три хвилини ми маємо бути біля воріт, – сказав він і, жестом запропонувавши Віктору йти за ним, поспішив услід своїм підлеглим.
До потрібних воріт від «рафика» було метрів двісті. Через кілька хвилин Віктор почув якесь шипіння. Подивився на спецназівця. Той на ходу зосередився і сказав у невидимий Віктору мікрофон: «Повторіть!» Після цього прискорив крок.
За прочиненими воротами складської території їх зустрів один із «камуфляжників». Кивнув підборіддям у бік приземкуватої міцної будівлі. Віктор помітив краєм ока в черговій будці солдата. Піднятими руками він упирався в стіну будки, обвішану календарями із зображенням пляжних дівок.
Усередині складу Віктор відчув себе дуже незатишно. Командир «камуфляжників» кудись одійшов, і Віктор залишився сам серед поставлених один на один в три ряди величезних контейнерів. Тут, немов у якомусь окремому світі зі своїм власним небом і вимкненим на ніч сонцем, по правильних контейнерних «вулицях» і «провулках» ходили невидимі їхні жителі. Віктор чув їхні кроки, перебігання. Але нікого не бачив. Пройшов уздовж контейнерів. Глянув на стелю й побачив у напівтемряві чергового світла міцні гачки невидимих «вудок», які звисали згори, і рейки, по яких пересувалися під стелею механізми кранів. Попереду блиснули рейки й на підлозі. Виглянула з-за рогу порожня залізнична платформа.
Ледве чутні кроки почулися з-за спини, і Віктор різко обернувся. До нього підходив спецназівець.
– Порядок! – коротко доповів він. – Ходімо, знайшли його.
Через хвилину Віктор стояв перед коричневим контейнером, який нічим не відрізнявся від інших своїх побратимів по складу.
– Пломба в порядку, але немає дати. За складським журналом, його привезли сюди двадцять п’ятого серпня, дата прибуття в Київ – четверте липня. Десь він лежав у іншому місці півтора місяці…