Віктор кивнув. Дістав із кишені мобільник і відійшов у щілину між сусідніми контейнерами. Подзвонив Георгію й переказав усе, що доповів йому командир «камуфляжників».
– Слухай уважно, – сказав Георгій після паузи. – Нехай хлопці зірвуть пломби у десяти контейнерах, включаючи наш. Ти подивишся, що там усередині, а вони нехай виберуть контейнер із цінним товаром і прихоплять звідти що-небудь негроміздке та викинуть у місті.
Віктор передав наказ командирові «камуфляжників».
Потім дивився, як жваво й уміло спецназівці обривали пломби та перекушували дужки замків великими, завдовжки майже з метр, кусачками для арматури. Дійшла черга і до їхнього контейнера. Командир передав Вікторові потужний ліхтарик.
Передня половина контейнера була напівпорожньою – стояли під залізною стіною кубічні дерев’яні ящики з незрозумілим цифровим маркуванням. Зате друга половина була немов горизонтально утрамбована речами Миколи Ценського. Піаніно Віктор не побачив, але боковина канапи виглядала з-за спресованого куба речей.
Коробки височіли до самої стелі контейнера. З іншого боку виглядав край серванта. Розміщення речей здалося Віктору неприродним, точніше, неприродним був простір у передній частині контейнера.
Віктор знову подзвонив Георгію. Почувши про ящики, він попросив переписати на папір шифр-маркування і, залишивши розкриті контейнери, швидко згортатися.
Вибігаючи зі складу, Віктор помітив двох хлопців теж у камуфляжі, що лежали в кутку ліворуч од входу. Мимохідь торкнувся плеча командира, що біг поряд.
– Це не наші, – кинув той, озирнувшись.
Віктор це вже і сам зрозумів, адже обличчя охоронців, які лежали, не були закриті «балаклавами».
«Камуфляжники» завантажили в «рафик» три великі картонні коробки. Їх командир, кивнувши на прощання Віктору, теж заскочив у «рафик», і мікроавтобус рвонув із місця.
Віктор сів у свою «вісімку» і, розвернувшись, поїхав у бік проспекту Перемоги. Інтуїція підказала йому включити рацію. Міліційна хвиля жила жвавим нічним життям.
– …пограбування військового складу на Святошинській, вісімнадцять, – крізь механічні хрипи повідомив чийсь голос.
– …а що там грабувати?… це ж вевешники, вони там колючку зберігають для демократів…
– …третій, ти де… під’їдеш?
– …я під’їду, я поруч… що відомо?
– …ні хера… Хтось подзвонив…
– …жарт, напевно… грець із ним… подивлюся…
Віктор усміхнувся і відключив рацію. Він зрозумів, що по 02 подзвонив або Георгій, або хтось од нього.
71
Париж тільки прокидався. Сірий світанок уливався в проспекти й вулиці. Продавці новин «розмуровували» свої газетно-журнальні кіоски. Ентузіасти бігу по холоду тюпачили мимо, ніби змагаючись одне з одним.
Нік сидів на бульварній лавці, прокидаючись разом із Парижем, повільно і зосереджено.
Його потяг прийшов о пів на шосту ранку, і в перші ж півгодини свого перебування в Парижі він пережив першу пригоду. У підземному переході під вокзалом побачив автомат по обміну грошей. Прочитавши правила, засунув у щілину п’ятдесят марок і отримав майже двісті франків. У цьому був якийсь елемент дитячої гри, і Нік поміняв іще двісті марок, перш ніж помітив, що ззаду до нього підійшов паризький бомж. Молодий хлопець із виснаженим злим обличчям приклеївся божевільним поглядом до затиснутих у руці Ніка франків. Інтуїція підказала Нікові витягнути із сумки пістолет. Поки витягував, помітив, як у руці у хлопця з’явився ніж. Стріляти не довелось, але скоріше зі страху Нік ударив хлопця рукояткою по скроні й швидко попрямував геть, навіть не побачивши, як бомж повільно осів на асфальт підземного вокзального царства. Осів і дивився скляним поглядом услід людині з купюрами в руці.
Тільки вийшовши з переходу, Нік заховав гроші в кишеню. Пістолет уже лежав у кишені чорної дутої куртки.
Мимо проїхала помаранчева автоцистерна, що вмивала вулицю потужним струменем води.
Біля будинку навпроти лавки з’явився араб, тримаючи в руках довгу легку штангу з гачком на кінці. Нік спостерігав за ним, спочатку не розуміючи, що той робить. Араб просто піднімав захисні металеві жалюзі з вітрин першого поверху того, що вже через п’ять хвилин виявилося маленьким продуктовим магазинчиком. Ліворуч смаглявий хлопець мив вікна кафе. Нік здивувався, помітивши, що в кафе вже хтось сидить і читає газету.
Він теж зайшов і замовив чашку кави.
– Біля стійки чи за столиком? – запитав бармен.
– А що? – не зрозумів Нік.
Бармен кивнув на шкільну дощечку цінника, де крейдою було написано: кава: біля стійки – 4 франки, за столиком – 8 франків, на терасі – 10 франків.