Зупинився замислено перед вітриною представництва. Побачив, як у залу із внутрішніх дверей зайшов солідний чоловік, наблизився до одного з клерків і передав йому пачку якихось паперів.
«Скільки там іще людей працює?» – замислився Нік.
Повільно попрямував уздовж вулиці. Зупинився на мить перед яскравою рекламою кінотеатру. Подивився на афіші. Впала у вічі одна – фільм «Приятель небіжчика», Україна-Франція. Назва Нікові сподобалась, але йти в кіно настрою не було. Насправді вже хотілося попоїсти й відпочити.
72
Дзвінок мобільника пролунав о шостій ранку, і сонний Віктор, злегка накульгуючи, пройшов у кухню.
– Доброго ранку! – пролунав знайомий голос Георгія, тільки енергії в нім було начебто більше, ніж зазвичай. – Слухай уважно! По-перше, спасибі – добряче попрацював із хлопцями. По-друге – шифр на ящичках виявився дуже цікавим, а те, що вони опинилися в контейнері Ценського, цікавіше втричі. Тому я і дзвоню так рано. Треба двох хлопців максимум на два тижні з молодих міліціонерів для чистої роботи зі спостереження. Своїх я не можу відривати від справ. Є хто на прикметі?
Віктор замислився. Першим спав на думку Мишко Занозін, але йому ще в санаторій їхати.
– Стажист у мене надійний, але він іще в лікарні, а потім відпочивати має…
– Ну, там робота така, що й відпочити можна. Сиди собі, стеж за монітором і піґулки приймай, якщо потрібно. Тільки все-таки бажано двох мати… І це потрібно робити терміново, щоб до восьмої ранку людина вже працювала… Робоче місце готове.
– Зараз поїду, – сказав Нік, протираючи рукою очі. – Через півгодини передзвоню.
– Чекаю!
Навіть не поснідавши й не поголившись, Віктор одягнувся й вийшов із квартири.
На вулиці вшкварив морозець. «Вісімка» без задоволення їхала спочатку по «дорозі життя», потім по обмерзлому шосе.
Чергова медсестра зі здивуванням провела сонним поглядом чоловіка, що ввійшов до відділення. А він зайшов у палату до Занозіна.
Мишко спав міцно, але як тільки Віктор доторкнувся до його плеча, розплющив очі.
– Як самопочуття? – запитав Віктор.
– Добре, але нудне. Спина від лежання болить…
– Є справа… неважка, але тоді санаторій доведеться на пізніше перенести. Як дивишся на це?
– А що? Звичайно…
– Тоді одягайся й ходімо.
– Подивися, там у шафі є мій одяг? – попросив, підводячись із ліжка, Мишко.
Віктор заглянув у вузьку шафу-пенал у кутку палати. Там висіла міліційна форма.
Віктор кинув її на ліжко.
Мишко одягнувся, потім напхав у кишені апельсинів із тумбочки. Виглянув у вікно.
– Там холодно?
– Морозець, але в машині тепло… Заїдемо до тебе – перевдягнешся й утеплишся!
Чергова медсестра намагалась їх зупинити, але Мишко пообіцяв повернутися.
Сказав, що терміново до дружини потрібно з’їздити, мовляв, син народився.
У машині Віктор пояснив, що потрібна ще одна людина.
– У гуртожитку є надійний хлопець, Максимов Петро.
Приїхали в гуртожиток МВС.
Мишко насамперед перевдягнувся в цивільне, потім постукав у двері сусідньої кімнати. Розбудив молодшого лейтенанта Максимова, симпатичного кирпатого хлопця, який довго не міг зрозуміти, чого від нього хочуть, але коли зрозумів – щосили заквапився.
Віктор вибіг першим до машини і, поки хлопці сходили вниз, набрав номер Георгія.
– От і добре, – зрадів невидимий Георгій. – Давайте швиденько на той же склад. Тебе зустріне охоронець і проведе з хлопцями куди потрібно. Він їм усе пояснить. Ти там не затримуйся.
– Який охоронець? Там же ще солдати!
– Там уже все під контролем. Солдатів не бійся, ти їх і не побачиш…
Час підходив до сьомої. Як тільки Занозін і Максимов сіли в машину, Віктор натиснув на газ.
Залишивши «вісімку» перед складом, вони пройшли швидким кроком до воріт. Їх зустрів невисокий охоронець у спецназівському камуфляжі. Він стояв перед воротами і, помітивши їх, більше не зводив із трійці очей, поки вони не наблизилися. Збоку можна було подумати, що вони всі – його давні друзі.
Без зайвих слів він розвернувся й повів трійцю за собою на територію складу. Поки йшли, Віктор згадував, де він уже бачив цього охоронця. Власне, обличчя його ніби було йому незнайоме, але ось очі його він точно десь бачив.
Незабаром вони опинилися серед контейнерних «вулиць» і «провулків».
Охоронець провів їх метрів п’ятдесят уздовж контейнерів, зупинився біля одного й легко стукнув один раз у його залізну стіну. Половинка дверець контейнера відхилилась, і вони увійшли всередину, немов у будинок. Усередині контейнера горіло світло. Під стіною стояв мотоцикл. Із-за ще одних дверець чувся ледве чутний шепіт. Охоронець підійшов до дальніх дверець першим. Той, хто відчинив їм двері, пірнув туди, в «другу кімнату». Хвилини через дві їх попросили ввійти.