Віктор зрозумів, що вони потрапили в інший контейнер, адже стояли вони тут «дупа до дупи». Ліворуч було обладнано робоче місце: письмовий стіл із монітором, два стільці, тумбочка, розкладачка та великий картонний ящик. На підлозі – трійник із дротом, який ішов кудись назад, у перший контейнер.
– Значить, так, – заговорив охоронець. – Ковдра, подушка та простирадло тут, – він поклав руку на картонний ящик. – У столі мобільний, на нім спрацьовує тільки один номер набору. Цифри натискати не потрібно, тільки «редайл». Говорити по ньому в першому контейнері, щоб не було чутно зовні. Камери встановлено. Стежити потрібно за контейнером навпроти, він буде 24 години упродовж доби на моніторі. Усе, що ви бачитимете на екрані, – записується на плівку. Ніяких самостійних заходів не вживати. Мобільний тримати на виду. Він не дзвонитиме – замість дзвінка спалахує червона лампочка. Після цього потрібно взяти мобільний і натиснути кнопку «спік». Зрозуміло?
Занозін і Максимов кивнули.
– А їсти що? – запитав Максимов.
– А-а, забув, – охоронець кивнув. – Це теж у ящику, під ліжком у пакеті. Там же кип’ятильник. Балон питної води в тумбочці. Про всяк випадок, у столі два «стечкіна» по дві обойми до кожного. Це на крайній випадок. Будь-який інтерес до цього контейнера фіксуйте й відразу дзвоніть по мобільному. Дублюватимемо… Все.
– А мотоцикл там для чого? – запитав Мишко.
– Так просто, це чужий. Не треба чіпати, – пояснив охоронець. – Усе, вмикаю систему спостереження, і працюйте. Домовтеся між собою, по скільки годин зміна. Один дивиться, другий відпочиває. Треба йти! – з останніми словами охоронець повернувся до Віктора.
І вони пішли до виходу. Попереду них виявився ще один охоронець у камуфляжі, який немовби і не був присутній при інструктажі двох молодих міліціонерів. Але, видно, саме він налагоджував систему спостереження, і він натиснув на кнопки, перед тим як обігнати Віктора та виринути через прочинені двері з контейнера.
Перший охоронець швидко навісив на контейнер, із якого вони щойно вийшли, великий шифровий замок. Запломбував двері.
Віктор повернувся до машини. Захотілося попоїсти й випити кави. Але спочатку потрібно було доповісти про все Георгію.
Занозін і Максимов вивчили картинку на моніторі – чорно-білий контейнер зі зрізаним замком, двері опечатані смужками паперу. Ніякого руху.
– Слухай, я розкладачку постелю, – сказав Максимов. – Ти поки що попрацюй, а я потім зміню тебе.
Мишко кивнув, відкинувшись на спинку стільця й не відриваючи погляду від нерухомої картинки монітора.
73
Зранку на Париж сипався сніг. Падав на застряглі машини на рю де Клерí, що несамовито і безрезультатно сигналили. Завантаження товару з оптових магазинчиків готового одягу у вантажні мікроавтобуси та вантажівочки йшло неквапом.
Нік прокинувся під це бібікання машин. Умивався в коридорі – на поверсі був тільки один туалет, один умивальник і малюсінький душ. Але й кімнат-то було всього чотири на цьому поверсі готелю.
На сніданок та ж товстуха подала гарячий круасан, щойно витягнувши його з мікрохвильової печі, що стояла в тісній їдальні. Поставила на хисткий стіл перед Ніком порожню чашку з блюдцем і невеликий металевий кавник.
Нік жував круасан, запивав його кавою та поглядав у маленьке віконце, що виходило на вулицю. За ним падав сніг, але більше нічого не видно було.
Поруч снідала пом’ятого вигляду худорлява француженка в джинсах і мішкуватому синьому светрі. Спіймавши на собі погляд Ніка, вона всміхнулась і поправила пасмо рудуватого волосся, що падало на лоб. Подивилася на нього запитливо, але він уже відвернувся, замислився про день, що наставав.
На вулиці, коли він вийшов із готелю, все ще сигналили машини. Сніг уже не падав, але й на асфальті його не було – вже розтанув.
З мапою Парижа в кишені куртки Нік пішов у бік Єлисейських Полів. Він уже вивчив цей маршрут, що пішки займав близько сорока хвилин.
Просто дивитися через вітрину або навіть ізсередини на співробітників представництва «Аерофлоту» було справою марною, і Ніку спало на думку познайомитися з якою-небудь співробітницею, через яку можна було б щось дізнатися про існування П’єра.
Цього разу Нік гуляв перед вітринами «Аерофлоту», поки там не виникла своєрідна година пік – всі співробітники виявилися зайняті клієнтами. І тоді він зайшов, прогулявся по залі. Постояв нібито в черзі спочатку до однієї дівчини в уніформі, потім до другої, до третьої. Зупинив свій вибір на невисокій шатенці з ім’ям Tatjana. Вивчив її обличчя, міміку, усмішку. Посидів у кріслі перед журнальним столиком. Погортав проспекти. Потім вийшов.