За вікном знову хурделило. Холодний вітер розмалював шибки тонким візерунчастим полієм. У кабінеті було прохолодно. Тільки поклавши долоню на чавунні ребра батарей, можна було відчути якесь тепло.
Віктор повсякчас кип’ятив у склянці воду й пив чай. Думки крутилися навколо контейнера з речами Ценського. Зовсім не нинішній вміст контейнера хвилював Віктора. Більше його цікавило, хто отримав контейнер і де він був до того, як потрапив на «вевешний» склад. Він був майже впевнений, що відповідь на це питання лежала десь на поверхні, і він сам упустив можливість про неї дізнатися.
Ці думки вивели його з кабінету і змусили постукати в двері майора Криська.
У майора сидів якийсь чоловік, але, судячи з того, як швидко відвідувач заквапився при появі Віктора, було зрозуміло, що свої справи він уже вирішив.
– Заходь, заходь! – усміхнувся з-за столу майор. – Що скажеш? Знаю, що позбавив Занозіна належного відпочинку! Може, сам йому і квартиру виб’єш? А то хлопець похнюплений. Я йому, бачте, квартиру пообіцяв, коли він непритомний валявся. Звідки він знає, якщо непритомний був? Та й узагалі, чого тільки не пообіцяєш, аби до тями швидше прийшли… Чаю хочеш?
– Щойно пив, – признався Віктор. – Ви з контейнерними складами ніколи справ не мали?
– Чому не мав, було колись…
– А в супровідних документах контейнерів усі пересування відзначаються? – запитав Віктор.
– Звичайно.
– А якщо контейнер стоїть на складі, де його супровідні документи мають бути?
– Та там же, на складі, – знизав плечима майор. – У конторі у завідувача складу. Контейнер же мов командировочний. Якщо його збираються кудись відправляти – ставлять печатку і дату від’їзду…
Віктор кивнув. Посидів іще хвилин десять, послухав зітхання майора з приводу ранніх холодів та погано опалюваної квартири, і повернувся в кабінет. Подзвонив Георгію, поділився сумнівами з приводу супровідних документів, яких вони ще начебто не шукали.
– Чому не шукали? – спокійно відреагував Георгій. – Їх після нальоту на склад вилучила міліція, зробила копії й повернула. Я все проглянув…
– То чому ж не сказали? – обурився Віктор.
– Про що? Про те, що замість прізвища одержувача стоїть карлючка і номер неіснуючого доручення?
– Хоч би про це…
– Якби це якось допомогло, обов’язково б повідомив.
Попрощавшись із Георгієм, Віктор заквапився додому. На вулиці вже смеркло. Чорне холодне небо неначе опустилося і тиснуло своєю вагою на місто.
Віктор вирушив «вісімкою» додому. До Південного мосту їхав повільно, а по мосту вже розігнався – тут дорогу було добре посипано піском. І раптом попереду із зустрічної смуги на нього вискочив мікроавтобус. Віктор натиснув на гальма. Машину понесло юзом до огорожі. Але мікроавтобус вивернувся і, промчавши на величезній швидкості мимо, знову вліз у свою смугу. Промайнуло перелякане обличчя водія і напис на борту, що видався дуже знайомим. Так, це саме той мікроавтобус, що постійно стовбичить під їхнім будинком. «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі». Дивина. Але в дзеркалі заднього огляду мікроавтобуса вже не видно було – той, мабуть, був далеко, якщо тільки не врізався в щось, ближче до центру.
Нервовий дрож охопив тільки через кілька хвилин. Пальці вп’ялися в кермо. Серце загупало шалено. Машина давно вже вирівнялась, прилаштувавшись у хвіст білої «альфа-ромео».
Віктор зменшив швидкість. Спробував опанувати себе, але неусвідомлена тривога тільки посилилась.
Лихе передчуття змусило знову натиснути на газ.
Через десять хвилин він зупинив машину біля будинку і побіг у парадне. Ліфт підняв його на восьмий поверх. На майданчику стояв сусід напідпитку із цигаркою в роті.
– У вас там щось наче гуркнуло… Може, впало щось… – хитнувся він.
Віктор тремтячою рукою відчинив двері.
Вскочів у кімнату. На підлозі лежав хлопець в адідасівському спорткостюмі і чистеньких кросівках. Під його правим оком виднівся отвір від кулі. Мертва рука все ще стискала пістолет. Навпроти на підлозі, під стіною, лежала перелякана на смерть Іра.
– Що сталося? – запитав Віктор, відчуваючи, що його серце от-от вистрибне з грудей.
Іра розкрила рота, але сказати нічого не змогла. Вона все ще була в шоку.
– Де Яночка? – крикнув Віктор і, не чекаючи відповіді, кинувся в спальню.
Там нікого не було. Забіг у кухню, випадково на бігу перечепився об руку хлопця і ледве не впав. На кухні – теж нікого.
– Де вона? – Віктор схилився над дружиною. Дав їй два легкі ляпаси, намагаючись привести до тями. – Де Яна?
Іра тицьнула рукою в бік коридора.
– Вони забрали її?! Так?