Наближався вечір. Повернувшись у готель, Нік помився у загальній душовій. Поголився. Незвична тиша за віконцем готельного номера пояснювалася тільки вихідним днем.
Одягнувшись і заховавши в кишеню дутої куртки пістолет, Нік вийшов.
Доїхав на метро до «Егліс Пантен». Була десята година вечора, і біля дискоклубу навпроти «МакДоналдса» юрмилася молодь. Біля входу височіли два здоровили-викидайли. Обоє – негри.
Нік прискорив ходу, і незабаром увесь шум вечірнього міста залишився позаду. Він ішов довгою тихою вулицею, й будинки, які він проминав, поступово нижчали поверхами – до дво-, триповерхових особнячків. Незабаром позаду залишився й китайський ресторанчик.
Вікна будинку П’єра не світилися. Значить, він іще не повернувся.
Нік огледівся на всі боки і вибрав найзручніше місце – праворуч од входу до будинку був невеликий навіс, під яким стояли два зелені сміттєві баки на коліщатках. Од навісу до вулиці йшла вузька, викладена бетонними квадратами стежина, щоб сміттярам було зручніше підкочувати баки до машини. Там, між лівим баком та стіною, Нік і зачаївся. З цього місця проглядався й потрібний відрізок вулиці, й підхід до вхідних дверей будинку.
Налаштувавшись на «роботу», Нік ні про що не думав. Тільки здригався щоразу, коли чув із вулиці чиїсь кроки або проїжджий автомобіль. Подумав, що П’єр міг же повернутися додому і машиною. А що коли він повернеться не сам? Якщо з жінкою – не так страшно. Але якщо з другом або друзями?
Час спливав. Тиша заколисувала Ніка у засідці.
Очі починали злипатись, і він тер змерзлими руками холодні скроні.
О пів на третю Нік мало не заснув і, насилу підвівши голову, звівся на ноги та притулився до цегляної стіни будинку. Тихенько пройшов до вулиці й подивився на вікна – світла в них не було.
Чи міг він непомітно проспати прихід П’єра? Нік починав злитися. Руки вже заледеніли від холоду, і він заховав їх у кишені куртки. Права долоня автоматично стисла холодне руків’я пістолета.
Близько п’ятої задубілий від безсонної ночі та холоду Нік поплентався до станції метро.
У готель прийшов за двадцять хвилин шоста, розбудивши товстуху-швейцара. Вона щось буркнула йому услід, поки він піднімався вузькими дерев’яними сходами.
Одразу впав на ліжко і заснув. Прокинувся о шостій вечора і знов затято пробрався до будинку П’єра.
Друга ніч між двох сміттєвих баків і цегляною стіною нічим не відрізнялася від першої.
«Може, він виїхав?» – думав Нік, повертаючись у понеділок уранці до готелю.
Злості він уже не відчував. Лише холод і якийсь ступор, якусь тупість, що несподівано виникла в голові й не давала думкам працювати.
Відіспавшись, подзвонив на роботу Tatjanі й домовився про зустріч.
Цього вечора вони пішли спочатку в кіно, потім у кафе. Від неї Нік і дізнався, що П’єр – Петро Терещенко – несподівано поїхав у відрядження на південь Франції. Повернеться через тиждень.
Повідомлення, хоч як не дивно, розслабило Ніка, і він, незважаючи на втому, що проглядала час від часу в його поставі, щиро усміхався окатій дівчині, якій, здавалося, все більше й більше подобався цей небагатослівний молодик із шляхетними рисами обличчя, з чітко окресленим вольовим підборіддям, із розумними проникливими очима.
76
Уже три дні сім’я Віктора жила на задвірках Пущі-Водиці, колись популярного і досі затишного курортного передмістя. Жили вони в старому цегляному будинку з дерев’яною пофарбованою в синій колір заскленою верандою на односторонній вуличці. По інший бік вулички замість будинків ріс ліс, за яким, крізь голі дерева, виднілося озеро.
Іра, що трохи оговталася від недавнього шоку, господарювала: перемила кухонне начиння, старомодні тарілки з облямівочками, виделки та ножі з нержавіючої сталі. Судячи зі стану будинку, в нім не жили вже років п’ять. Але хтось сюди навідувався і навіть, схоже, лагодив водогін. У старій боженківській шафі лежала чиста постільна білизна. На тумбі у вітальні стояв телевізор «Славутич», вкритий вишитою серветкою. У кухонному буфеті – запас рибних консервів і пів’ящика банок із консервованим горошком.
За ці три дні Віктор разів десять говорив із Георгієм по телефону. Розповів про мікроавтобус «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі» і про свої підозри, з ним пов’язані. Просив дозволу з’їздити на Харківське шосе й забрати деякі речі.
Георгій попросив почекати і обіцяв, що скоро можна буде просто повернутися додому. Але коли – «скоро», не сказав. Потім іще кілька разів дзвонив і перепитував про мікроавтобус, який його явно зацікавив. Повідомив, що фірми «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі» в Києві не існує.