Вийшовши на широку авеню, Нік звернув уліворуч. Хвилин через п’ятнадцять побачив за огорожею кладовище, що йшло угору. Над ворітьми напис: «Пер-Лашез».
Зайшов. Повіяло спокоєм, мирним щастям, немов ці камені та надгробки дихали добром і благополуччям, немов випромінювали спокійну радість.
На алеях кладовища нікого не було.
Забравшись углиб, Нік усівся на лавочку. Згори пригрівало сонце. Його тепло приємно торкалося обличчя. Воно поєднувалося з іншим теплом, що виникало всередині думок про Tatjanу, об’єднувалося докупи, перетворюючись на реальне, відчутне, ніжне.
78
Суха зимова безсніжна погода вкутала Пущу-Водицю в майже казкову атмосферу. По інший бік вулиці, в лісі за голими деревами проглядало затягнуте тонкою кригою озеро, під ногами все ще шелестіло висохле листя. Віктор водив туди Яночку і стежив, як вона бере в руки то дубовий, то кленовий листок і довго розглядає.
З ними почали вітатися нечисленні сусіди, і декількох Віктор уже впізнавав здалеку, коли з’являлися вони десь на початку довгої вулиці.
Відлуння трамваїв стало мовби складовою частиною тиші цього місця. Коли воно довго не звучало, Віктор вже починав турбуватися. Не з приводу зниклих сигналів трамваїв, звичайно. Просто порушення ледве вловного ритму цього місця навертало його думки до Києва, Миколи Ценського, до того, що скоїлося у їхній квартирі.
Спокійніше за всіх, якщо не брати до уваги Яночку, почувалась Іра. Вона знайшла в серванті будинку стару пошарпану книжку Горького «Діло Артамонових» й занурилась в читання. А може, відволіклася від усього читанням. Лише випадала вільна хвилина – й вона брала книжку до рук. З цікавості Віктор подивився, які ще книги лежали в серванті. Їх було небагато, й усі вони, здавалося, були підібрані для бібліотеки десятикласника: Лев Толстой «Війна і мир», Достоєвський «Злочин і кара», збірка оповідань Чехова та «Кобзар» Шевченка.
Віктор упіймав себе на думці, що він прикидає, скільки часу знадобиться Ірі, щоб прочитати всі ці книги.
Увечері, вклавши Яночку у ліжко під вікном, пили з Ірою чай.
– Коли все це скінчиться? – запитала вона неголосно.
– Скоро, – пообіцяв Віктор. – Скінчиться, і поїдемо у відпустку.
– У відпустку краще влітку їхати.
– Саме до літа все точно й скінчиться, – запевнив її Віктор.
Задзвонив мобільний, у кишені пальта, що висіло в коридорі.
Віктор накинув пальто і вийшов на веранду.
– Знайшли твого «Мюллера», – повідомив Георгій. – У лісі біля Ірпеня. Розкомплектований. Видно, був ізсередини нашпигований апаратурою прослуховування… Я послав чоловіка перевірити твою квартиру, і він щойно повідомив, що знайшов два «жучки» в коридорі та відеовічко на сходовому майданчику, спрямоване на твої двері. Так що ти весь цей час був у них на екрані. Зрозуміло?
– Так…
– Але й це ще не все. Сусідній відділ підкинув інформацію про нашого німецького приятеля. Дуже цікаву інформацію. Треба зустрітися.
– Коли?
– Ну ти ж нікуди не йдеш?
– А куди мені можна піти?
– Правильно. Значить, сиди на кухні або навіть краще на веранді, якщо там не дуже холодно. Щоб своїх не будити. Буду поблизу – передзвоню.
Спочатку Віктор теж хотів було взяти в руки книжку. Але це бажання швидко зникло і, не вмикаючи світла, він залишився сидіти за круглим дубовим столом на заскленій веранді, освітленій тільки ніжним блідо-голубим сяйвом майже повного місяця.
Замислився про Миколу Ценського і його дружину, яка зовсім недавно приїздила до Києва. Віктор не міг позбутися відчуття, ніби він уже і з Миколою особисто знайомий, і все про нього знає. Й усе, що Віктор робить або хоче робити, так чи інак спрямоване на те, щоб Микола повернувся в сім’ю, до дружини й сина. Щоб нарешті потрапив до них контейнер із речами та меблями, й вони могли б зажити спокійно в Росії або в Києві – на їхній розсуд.
Згадка про контейнер вивела на думку про Мишка Занозіна, що чергував зараз зі своїм приятелем Максимовим на контейнерному складі. У Віктора виникло внутрішнє роздратування. Усі працюють, а він тут ховається й принишк, як миша.