Сходив на кухню. Подивився на годинник – о пів на першу ночі.
Мобільний задзвонив близько першої.
– Виходь на вулицю, я тут… – стишено прозвучав голос Георгія. – І тримай трубку біля вуха.
Віктор тихенько причинив за собою двері. Вийшов за хвіртку. Подивився навсібіч – вулиця порожня.
– Перейди дорогу, – лунав з трубки голос Георгія.
Віктор зупинився посеред дерев, за якими під скупим місячним світлом виднілося озеро.
– Іди вперед до озера.
Віктор пройшов метрів триста, зупинився на піщаному березі. Навкруги виднілися дерев’яні грибки пляжу, що завмер на зиму.
– Подивися вправоруч, бачиш дерев’яний будиночок рятувальної станції?
– Бачу, – підтвердив Віктор, помітивши неосвітлену будівлю.
– Підходь сюди, тут лавка.
Віктор підійшов і побачив під стіною рубленого будиночка лавку, з якої підвівся Георгій. Обличчя ледь біліло в темряві.
– Слухай уважно, – мовив Георгій. – Мені підкинули інформацію про те, що Ценський готує замах на нашу людину в Парижі… Себто не інформацію, а вказівку провести операцію з ліквідації Ценського. Це дуже дивно, адже вказівка надійшла через відділ, в якому нічого не мусили б знати про наші справи і про те, що ми його розшукуємо… Розумієш?
– Авжеж…
– Це означає, що ми практично працюємо проти когось із нашого ж відомства. Ценський точно вийшов на слід цих грошей, і тепер його квапляться прибрати, і притому – нашими ж руками. Загалом – вони не ідіоти й розуміють, що ми його не вбиватимемо, а візьмемо живим, щоб він поділився з нами тим, що сам накопав.
– Тоді що треба робити? – запитав Віктор.
– Не відреагувати на вказівку ми не можемо. Головне – щоб ми могли все робити без сторонньої допомоги і так, як потрібно нам. Отже, твоя мрія здійсниться – ти полетиш у Париж!
– Так, але ж я не знаю французької… – розгубився Віктор.
– А в Лондоні ти хіба знав англійську? Не турбуйся, у цій ситуації незнання іноземних мов – великий плюс, – спокійно вів далі Георгій. – Якщо тебе раптом візьмуть французи – то ніколи не повірять, що ти серйозна фігура. Хоча до серйозної фігури тобі ще рости й рости… Але, скажу я тобі, прогрес є! А якщо тебе заарештують, мине як мінімум день, поки вони знайдуть перекладача. Потім ти їм розповідатимеш усілякі небилиці про свою міліційну роботу… – Георгій неголосно розсміявся. – Придумаєш їм який-небудь детективчик.
– А з якої речі вони мене візьмуть? – Віктор теж посміхнувся.
– Ну якщо випадково вб’єш кого-небудь.
Посмішка зійшла з лиця Віктора.
– Я що, поїду зі зброєю? Адже не пропустять.
– Там отримаєш од колег із сусіднього відділу. Заразом придивишся, що у них за люди в Парижі. Тільки не надумайся з ними подружитись! Отримаєш інформацію, інструкцію та інше і відразу вшивайся. Тільки перевіряй постійно – стежать чи ні. Якщо стежать – підігравай. Заморочуй їх, поводься підозріло й по можливості відривайся від «хвоста».
– А дружина й дочка? – запитав раптом Віктор. – Чи поки що тут залишаться?
– Мабуть, так. Коли що – ми їх переселимо. Ти попередь, що можливо доведеться переїхати. Скажи, що Георгій їм дзвонитиме.
– Але ж будинку немає телефону…
– Завтра вранці буде. А ти вилітаєш завтра ввечері. Наше таксі за тобою приїде уранці.
79
Тиждень розтягувався, мов крапля густого меду. Нік уже третю ніч провів у Бельвілі в маленькій затишній квартирці Tatjanи. Вони снідали й вечеряли разом і разом вечорами бродили по вузьких паризьких вуличках, щоразу вибираючи новий маршрут од представництва «Аерофлоту», де Нік зазвичай зустрічав її після закінчення робочого дня, і до арабсько-китайського Бельвіля.
Він уже майже не з’являвся у готелі й подумував іноді, що пора виписатися звідти. Але Tatjana не пропонувала йому перебратись. Усе текло якось само собою. Він просто залишався в неї щовечора і щоранку виходив із нею з квартири.
В середу Нік наважився сам заговорити про це. Вони сиділи ввечері в турецькому ресторанчику й пили каву «саде» – гірку і без цукру.
– Але ж ти не працюєш, – сказала вона серйозно і навіть заклопотано у відповідь на пропозицію Ніка.
Він кивнув.
– У мене поки що достатньо грошей. Я, в принципі, можу пошукати роботу… У мене німецький паспорт…
– Німецький? – здивувалася Tatjana. – Ти не казав…
– Хіба це важливо?
– Ні, звичайно. Це, напевно, краще… Але роботи в Парижі однаково дуже мало… Я попитаю… Ти говорив, що працював раніше перекладачем?
– Англійська, німецька, французька…
Tatjana замислилася. Нік теж. Але він думав зовсім про інше. Він раптом подумав, що ось-ось повернеться з відрядження П’єр-Петро Терещенко, і потрібно буде все-таки довести справу до кінця. Адже хоче він цього чи ні – просто забути про недавнє минуле не вийде. Може, якщо він доведе справу до кінця самотужки, то потім знайде в українському посольстві співробітників безпеки і просто віддасть їм усю інформацію про ці мільярди. Щоб начебто віддати борг, реабілітуватись, і щоб більше вони про нього не згадували. А в нього є гроші, на дні сумки під ліжком у готелі. Нехай не найчесніші, але інших не було.